Марина Гриміч - Ти чуєш, Марго?..

Марго подумки проспівала на ту саму мелодію: «Мо’, сходити з Андибером в ліс по хмиз...». Однак уявивши на мить, як насправді це має відбуватися, вона скривилася: для першого разу «хмиз» не підходить. А що б підійшло для першого разу? Марго перебрала всі варіанти і ді­йшла висновку, що в «польових умовах» це здійснити неможливо так, щоб потім не було гидко. Ну, а після повернення додому тим більше.

Усі почали гуртуватися навколо обі­днього столу. Виклали на стіл недоїде­ний сніданок і свіжовідварену картоплю зі шкварками. Поглянувши на залишки сніданку, вони відзначили, що недоїд­ків від ранку мовби побільшало, на що Свєтка погрозливо зауважила, що це точно від нечистого.

Оскільки побілена всередині хата ще сохла, вирішили відпочити в пообідню пору на свіжовикошеній траві.

— Молодець, Андибере! — оцінив його роботу шеф. — Наче все життя цим займався. На гадюк не натрапив?

— Була одна біля погреба.

— Біля якого погреба?

— Ну там, за хатою, двері прямо в горі.

— А, так-так. До речі, треба загляну­ти туди. Може, щось лишилося від моєї прабабці. А на другому схилі яру десь є ще один погріб.

— З підземним ходом? — підозріло поцікавилася Свєтка.

— Чесно, не знаю, — позіхнувши від­мовив шеф і заплющив очі.

Перемовившись ще кількома слова­ми, народ солодко поснув.

Марго снився сон, наче вона з Лесь­кою руками ловить рибу у воді. Риба пручається в руках, від чого ставало лос­кітно всередині. Прокинулася вона від Андиберових поцілунків і відразу про­валилася у прірву...

* * *

— Скільки можна спати? — суворим го­лосом сказала Марго. — Вже сонце сідає.

Шеф підхопився:

— Що? Вже? Ну й заспали! Я ж казав, тут усе по-іншому. От добре, вже дорога підсохла. Бог дасть, завтра рушимо.

— А як не дасть? — пожартувала Леська.

— То хтось інший дасть... — віджар­тувався той.

— Гришо! — дорікнула Льоля.

— Я мав на увазі «по писку», — не розгубився він.

Здається, Льоля почала здогадувати­ся про чоловіка і про Леську. Але реак­ція її була дуже дивною: здавалося, що вона заспокоїлася і змирилася. Шеф, відчувши це, користався моментом.

Марго дивилася на них, а думала про своє.

— Марго-о! — смикнув її шеф. — Повернися! Ми тут! Так! Усі на місці?

Васьок, ти є? Є! А де Андибер? — озир­нувся він.

— Пішов у ліс по хмиз, — задумливо промовила Марго.

— З ким? — автоматично вирвалося у шефа.

— Сам, — замріяно відказала Марго, навіть не прореагувавши на останні ше­фові слова.

Зате Свєтка прореагувала.

— Не всі ж ходять до лісу в парі! Шеф почервонів і скоса поглянув на дру­жину. Та з удячністю дивилася на Свєтку. — Нє пора лі нам подкрєпіться? — голосом Вінні Пуха спитала Леська.

Усі з радістю погодилися і пішли до обіднього столу.

— Вам не здається, що чим більше ми їмо, тим більше їжі стає?

— Нема чого дивуватися, — погодив­ся з Леською шеф. — У цьому яру все навпаки.

— І любов? — спитала Марго.

Шеф сприйняв це питання на свій карб, проте не розгубився:

— Все.

«Усе тут навпаки, аніж у реальному житті, — промовила подумки Марго. — І любов...».

Повернувся Андибер з лісу і приніс у жмені напівдостиглі суниці. Ніхто на нього не звернув уваги. Звичайно, крім Марго.

— Відкрий рота і заплющ очі, — ска­зав Андибер.

Марго, мов дитина, послухалася. Він висипав їй до рота ягоди.

За столом знову ніхто не прореагу­вав. Певно, крім Марго. З усіх ягід вона найбільше любила суниці.

— Ви знаєте, — жуючи сказав шеф, — моя прабабця Оляна була про­сто унікальна жінка. Вона «шептала». Вишіптувала навіть переломи. При мені було раз таке. Приходить дядь­ко з закривавленими штаньми. «Бабо Оляно! — кричить. — Мені жінка втяла грішне тіло! Рятуйте!» Прабаб­ця вигнала мене з хати і шептала до рани. І що б ви думали? Приросло! Він казав, що воно на волосині теліпалося. Приросло!

— Фе, Гришо, які ти гадості при столі розказуєш! — обурилася Льоля.

— Чого це гадості? По-моєму, дуже еротична й апетитна розповідь! Леська поперхнулася.

— Ну бачиш, Гришо, женщині пло­хо! — верескнула Льоля.

— Не переживай, Льолю, цій женщи­ні харашо, — точнісінько на її діалекті відмовив шеф.

Леська докірливо подивилася на ньо­го. Льоля плескала їй по спині.

Сулія потроху порожніла.

Спиридоненко взяв гітару і запропонував поспівати. — А де ти взяв гітару, Спиридоне? — поцікавився шеф.

— На горищі.

— На горищі? А ти мальовану скри­ню там не бачив?

— Та щось таке бачив. Та там так страшно, що схопив гітару і хода!

— А що ж там тебе так налякало?

— Сушені кажани.

Народ одночасно зригнув.

— А-а! Сушені кажани? О, це класна штука, — зі знаттям справи весело роз­повідав шеф. — Це — щоб стати невиди­мим. У кажана в грудях є така кісточка

— вилочка називається, — як поглянеш крізь неї — стаєш невидимим.

— Хвате, Гриша! — запротестувала Льоля. — Давай лучче поспіваємо. Ото ту пісню ловкеньку... Як її... «Парней так много холостих, а я люблю жонато­го...».

Замовлення було виконане. Леся то червоніла, то блідла. Віка, жуючи жуй­ку, спокійно розглядала претендента на вітчима.

Поки співали інші пісні, Марго по­шепки звернулася до Леськи:

— Слухай, ти, бува, не вагітна? Мені сон приснився, що ми з тобою ловимо ру­ками свіжу рибу.

— Тьфу на тебе, Марго, з твоїми сна­ми. Він же яловий!

— Хто?

— Ну, шеф. Він же з жодною з дру­жин не має дітей.

— Та ти що? Так, справді. В нього не­має дітей. А я чомусь і не подумала. Бід­ненький!

Марго співчутливо поглянула на шефа. Однак те, що сталося потім, дещо дестабілізувало її нервову систему.

Льоля взяла чарку і, звернувшись до Леськи, проголосила тост:

— Ну що, Лесенько, ми з тобою в одне г... вступили. Давай вип’ємо за нашу гірку долю! Давай дружити!

У Леськи відвисла щелепа. Віка,