Марина Гриміч - Ти чуєш, Марго?..

Очевидно, шеф забув, що в нього в тилу є серйозний супротивник, тож і ляпнув останню фразу.

— Що? Сто гривень? — І вона поне­сла на шефа цілий комплекс звичай­них жіночих докорів.

Шеф відразу роздратувався:

— Усе! Після сніданку рушаємо. Льо­ля, ти лишаєшся тут.

Льоля як з кулемета застрочила. Вона була простою жінкою. Тож гово­рила те, що думала. А думала те, що почувала. Льоля була четвертою дру­жиною шефа. Після вертихвістки Ве­роніки, шлюб з якою тривав півроку; після професорської доньки Андроме­ди Аристархівни; після спекулянтки Каті йому закортіло чогось простого і земного. Йому захотілося щовечора мати смачну вечерю, а щоранку га­рячий сніданок, спати на білосніжній накрохмаленій білизні і не прасувати самому сорочок. Він це все й отримав від Льолі. Проте вжитися з нею не міг. Його тонка натура сина львівського батяра і співачки із тріо бандуристок прагнула не лише матеріалізовано­го домашнього вогнища, а ще й духо­вного підживлення. Льолю було щиро жаль. Вона торохтіла, нарікаючи на свою долю. Її перебив Вася.

— Шефе, ми з цього яру не виїдемо.

І справді: дорога, що спускалася до шефової хати, розкисла, тож ні вийти, ні виїхати по ній було неможливо.

— Ага! Бачиш-бачиш! Це тебе Бог по­карав! Ти — підлий, підступний, брех­ливий!..

Льолине цокотання явно дратувало. Проте на це не було ради. Її заспокоїла Свєтка. Як не дивно, та послухалася і стихла.

Публіка почала розсаджуватися за столом. Одна Свєтка насторожено диви­лася:

— Шефе, це явна пастка. Тут не­чистий попрацював. Нюхом чую. Та й Стьопка нічого не їсть.

Однак ніхто не реагував на її слова, бо шлунковий сік почав активно ви­ділятися. Одні вареники виявилися з картоплею, інші з маком. Домашня ковбаска була, наче з дитинства. Огі­рочки хрускали, аж слина бризкала з рота. Було смачно. Ні, було дуже смач­но.

— Залиште трохи на обід, — сказала заощадлива Леська. — Хтозна, скільки ми тут прокукуємо.

— Ку-ку! — згодилася з нею зозуля.

Сніданок виявився затяжким. Після нього всі сиділи на призьбі, на траві і грілися, обговорюючи те й се.

— Краса тут надзвичайна! — замрія­но протягла Леська.

— Мамо, тільки без сантиментів! — озвалася колюча Віка.

— А чого? — наїжачилася та. — А я не соромлюся цього. Де ти бачила таку казку?

— Ніде нікого, тільки ми самі... Нена­че одні в цілому світі... — продовжувала в невластивому їй романтичному дусі Леська.

— А може, так і є? — оцінила ситуа­цію Марго. — Може, ми справді одні в цілому світі? Ви думаєте, що там, нагорі, є люди? Я думаю, що нема. Ми знову в іншому світі.

Ці слова було сприйнято як метафору.

— Знаєш, Марго, — зрадів однодуми­ці шеф, — коли я приїздив сюди на ка­нікули, то опинявся наче на іншій пла­неті. Тут і час плине інакше, і простір інакший. Інакші цінності й закони. Тут не можна було жити за законами того світу, звідки я приїжджав.

— А я вообще тут балдію, — підхопи­ла розмову Льоля. — У нас у селі — я з-під Києва — то такого нема. Земля — один пісок. Оце вкалуєш на тій землі, як раб. А вона ще й не родить. А тут: кинув насіння — і гурки, як бики. І пріроди в нас такої нема. Нє-е. Тут красота. О!

— А розкажи про духів, що тут во­дяться.

— Ну, не знаю. У нас такого нема. Якось я іду по яру, а назустріч дівка. Совсім гола. Я було подумала, шо то Гришина зазноба. І так на неї дивлю­ся подозрітєльно. А вона мені й ка’е: «Тьотю, там татари нашу хату спалили і маму нашу в неволю забрали. Ховайте­ся!» І щезла. Я ото як сіла від того дива на призьбу, так до вечора й просиділа. Отаке-о.

Усі замислилися.

— Цікаво, а що тепер діється на тому світі? — порушила тишу Марго. — Чи він іще існує взагалі?

— Слухай, Марго, їй-бо, ти трохи пришелепкувата, — роздратувалася Свєтка. — Ви з шефом якісь ненор­мальні.

— Ну що, — перервав суперечку Камікадзе. — Як каже Марго, давай­те сплануємо день. Сьогодні, бачу, ми звідсіля не виберемося. Тож в пам’ять про моє дитинство наведемо тут трохи пор’ядок. Робіть хто що вміє.

Народ поволі розбрівся. Льоля десь натрапила на крейду, розчинила її й по­чала мазати хату. Шеф із Леською «піш­ли по дрова». Андибер узявся за косу. Спиридоненко, знайшовши на горищі стару гітару, почав її настроювати і на­співувати. Вася після ранкових стограм мирно спочивав у траві. Поряд лежа­ла Віка і слухала плеєр. Марго затіяла прання.

Через якийсь час з лісу повернули­ся шеф з Леською, несучи в руках купу хмизу. На вітрі вже розвівалося кілька рядів білизни. Покошена трава аромат­но пахтіла на сонці. Побілена хата со­хла. Андибер цюкав сокирою — рубав дрова. Марго, розвішуючи білизну, спо­стерігала, як по його засмаглій спині скочується цівка поту. Він, здається, не звертав на неї ніякої уваги. Щоправда, один раз, здалося їй, вона піймала його погляд, коли застібувала на грудях ґу­дзика. «Може, він увесь час за мною потай підглядає, як я за ним?» — спа­ло на думку Марго. І вона відзначила, що кілька таких поглядів лишилося в її пам’яті. Одного разу, коли співала зі Свєткою «А кавалеров мне вполне хва­тает, но нет любви хорошей у меня». Ну, може, він просто слухав пісню. А вдруге було, як голова колгоспу поси­лено улещував Марго. В Андибера тоді був розлючений погляд. Та пізніше він уже не дивився розлючено ні на голів колгоспів, ні на Марго. Може, тому, що зрозумів, що це своєрідна традиція: у го­лів колгоспів потьмарюється в очах від Марго, а Марго з удячністю приймає в подарунок смажене порося і трилітро­ву банку сметани і від’їжджає із села до своєї експедиції. Утретє, здається, він довго дивився на неї, поки вона спала у волошках у полі в обідню перерву, бо коли вона раптово прокинулася, він роз­губився. Але з упевненістю Марго не мо­гла нічого стверджувати. Зовні він був «айсбергом в океані».

Шеф, задоволений чи то від результа­тів роботи, ачи від своєї прогулянки «по хмиз», розкотисто заспівав «А не спеть ли мне песню о любви...» голосом Шев­чука. Луна розляглася по всьому яру.