Розалія Лоренс - Прихисток твоєї помсти, Розалія Лоренс

Розділ 5

Микита тримав мою руку, коли ми спускалися по сходах. Соромно самій собі в цьому зізнатися, але мої очі безсоромно спостерігали за його мужніми плечима і спиною. Ця сорочка, яку він одягнув, не допомагала скрити його тіло. Чи покарає мене Аллах за те, що я милуюся цим чоловіком? Моїм чоловіком. Коли ми дійшли до дверей столової, я змусила відвести очі від нього за спину. Повітря наповнилося безліччю смачних ароматів. За столом вже всі були присутні і їли.

— Братику Микито! — закричали в унісон дві темноволосі дівчинки, вони були двійнятами. Дівчата в ту ж мить опинилися біля Микити і ледве не пригнули на нього. Він відпустив мою руку і взяв їх обох на руки. Я відчула неприємний прохолодний вітерець замість його теплоти. І в ту ж мить я була приємно здивована тим, як з любов’ю він дивився на них.

Я спостерігала, як він поцілував кожну з сестричок в щічку.

— Ви так виросли, що не впевнений, що скоро зможу вас ось так от тримати.

— Ми не будемо рости! — запевнила одна з них.

— Не будемо! — підтвердила інша.

— Ну, якщо так, то добре, — він засміявся.

— Ура! — закричали дівчинки в унісон, ледве не душачи його в обіймах маленьких рученят.

Я мимоволі посміхнулася, вони були такі щасливі, і обличчя Микити стало в сто разів теплішим, поки ми йшли сюди.

— Дівчатка, звільніть свого брата з полону. Він теж хоче поїсти, — лагідно звернулася до них Валерія.

Одна з дівчаток подивилася на мене, і її обличчя нахмурилося. Її сестра зробила те саме, і її вираз обличчя також був здивованим.

— А це хто?

Микита подивився на мене і поклав дівчат на ноги. Він подивився на них і погладив кожну з них по головці.

— Це моя дружина, Мелісса, — він перевів погляд на мене. — Мелісса, це Маша і Даша.

— Мелісса, як рослинка? — запитала Маша, з цікавістю розглядаючи мене.

— А хіба не та відьма Ельза твоя дружина? — Даша нахмурилася.

На задньому фоні я почула сміх.

— Ні, Дашунь, відьми більше не буде.

— Ти врятувала нашого брата від злої відьми? — запитала Маша.

Я підняла брови і спантеличено подивилася на Микиту. Він ледве стримував сміх, а мені було не до сміху, це точно.

— Так, Машунь, вона мене врятувала, а я врятував її.

— А від кого ти її врятував? Від злого монстра? — дівчата дивилися на нього круглими очима.

— Так.

— І тепер ви будете жити довго і щасливо? — запитала Маша.

Микита подивився на мене, питаючи очима, чи будемо ми так жити. Я лише витріщилася на нього. Тепер і дівчатка на мене дивилися, і я все ж вирішила відкрити свої уста.

— Будемо.

— Ти нам подобаєшся! — затвердила Даша, а Маша сором’язливо кивнула.

Я посміхнулася їм. Я дуже рідко могла проводити час з дітьми й навіть не знала, як себе поводити. А Микита, на відміну від мене, був в цьому професіоналом.

— Так, малеча, відпустіть вже їх, — до нас підійшла Катерина і, забравши їх, повела до батьків.

Микита поклав руку мені на спину і підштовхнув до столу. Присівши, він почав накладати мені їжу, питаючи, чого я хочу, а чого ні. Його увага нервувала, але мені хотілося ще і ще.

— Дочко, як ти себе сьогодні почуваєш? — запитав Петрович, жуючи свою їжу. — Добре спалося?

— Так, дякую, все добре.

Він посміхнувся і схвально подивився на Микиту. Петрович порадив мені добре поснідати, і я так і зробила. Сьогодні їжа йшла вже набагато легше. Я навіть насолоджувалася прийманням їжі.

Я спостерігала, як Макс дражнив Катерину. Артур сидів у телефоні, наосліп пхаючи їжу в рот. Валерія слідкувала за дівчатами, а Віктор слухав, що вони йому цікаво розповідали. Теодорівна ж зверхньо на всіх дивилася і часом казала, як Валерія повинна робити те і те. Сама ж Валерія спокійно на це реагувала і косо дивилася на чоловіка. Петрович жартами попускав Теодорівну, і час від часу між ними відбувалися словесні спаринги.

— Що плануєш робити? — запитав Віктор у сина, привертаючи до себе увагу. У його тоні не було докору, але і теплоти теж.

Невже починається вчорашня розмова?

— Все як завжди. Буду працювати, — холодним тоном відповів він.

— Тобто ти не звільнишся? — Віктор склав губи в лінію, і його брови насупилися.

— Чого б це? — з викликом запитав Микита.

— Вікторе… — попереджаючи сказав Петрович. Віктор перестав дивитися на сина і повернув свою увагу до доньок.

— Коханий, ти ж знаєш, як Микитка любить цю роботу, — сказала Валерія чоловіку.

— Та що там можна любити… — пробурчав той.

— Аналогічно, — буркнув у відповідь Микита.

— Меліссо, а чим ти плануєш зайнятися? — перевела тему мати Микити.

Я не очікувала такого питання. З трудом проковтнувши їжу, я подивилася на Валерію. В мене вперше питали, чим «я» хочу зайнятися.

— Я про це ще не думала…

— Мамо, ми тільки вчора одружилися, зрозуміло, що ми всі зараз трохи збиті з пантелику.

Микита помітив мою нервозність. Ледве помітно його коліно торкнулося мого, і мене перехопив подих.

— Можливо, ти, Меліссо, чимось хотіла зайнятися до цього, — сказав він.

Я спантеличено подивилася на Віктора. Він вперше до мене заговорив. Я прокашлялася і відклала руку з вилкою, продовжуючи її стискати.

— Я і справді недавно планувала дещо…

— О, правда? І що? — збуджено запитала Катерина.

— Навчання. Я планувала поступити.

Микита здивувався моїм словам, але він схвально посміхнувся. Він не проти?

— А зараз вже не плануєш? — запитав Віктор.

— Я не знаю, чи доречно і, чи не пізно, — не впевнено відповіла.

— Дитя, вчитися ніколи не пізно і завжди доречно. Артур не давно подав документи до університету. Внучок ще можна подати? — поглянув на Макса Петрович.

— Наскільки я не помиляюся, то ще до кінця тижня, — відповів Артур.

— А ти куди хочеш? — запитала Катерина. — Не всі університети приймають не відразу після завершення школи.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍