Юрій Ігорович Андрухович - Ворохтаріум: літературний тріалог з діалогом і монологами

цим шляхом, щоб таки та збірка вийшла. А вже з другою було цих проблем набагато менше. Вона вийшла у 1989 році, редактором був Василь Осадчий. Також Василь, також поет. І з ним було якесь таке мовчазне порозуміння. Він був за темпераментом такий собі центрально-українець, тобто такий чумацький склад душі, знаєш, так би їхав возом таким і… І я передаю йому той рукопис, кажу, що редаґувати треба, а він на це: «Та що тут редаґувати — все виписано, це довершена форма, тут нема чого влазити!», — і так трохи зневажливо кинув той рукопис набік. А третій був Михайло Василенко, знову ж таки, сам добрий поет. І то вже фактично без цензури йшло, бо книжка вийшла 1991 року. Хоч і був ще Радянський Союз, але вже вони з видавництва нічого до цензорів не носили. Цензура накрилася. Тому на «Екзотичних птахах і рослинах» 1991 року видання немає цензорського підпису-шифру з літерами БФ. Але про першу збірку. Рік 1983-й. Рукопис я, йдучи до війська, передав у видавництво, а точніше, не у видавництво, а до рук Рябчукові, а видавництво вислало йому лист, що вони його запрошують стати рецензентом. Це була така змова своїх. Тому Герасим’юк — союзник у цій ситуації. Бо хлопці затіяли авантюру: «А може, ми ще й цього Андруховича проштовхнемо? Якщо вже й Малкович проліз і ми його видали, то, може, і з Юрком вдасться?». У кожному разі той рукопис, який я подав 1983-го перед військом, і та збірка, яка вийшла у 1985-му, — це доволі різні речі. Починаючи з назви і закінчуючи дуже багатьма рядками. Жодного випадку вживання слова «Бог», «храм», «чорт» — уся, що в мене була, релігійна чи містична лексика — геть. Зберігся один-єдиний ангел з дуже багатьох, які там були, але цей ангел, сказати б, реалістичний, конкретний. Бо це начебто скульптурна оздоба на якомусь там львівському старому балконі. Тому ця зміна між рукописом і виданою збіркою була драматична. Але це такий час — гнилий, поганий час. У 1985-му, коли вийшла моя перша книжка, цензура ще гуляла на повну.

— Ви знали, хто є цензором?

А: — Автори не знали. Знали наші редактори, бо вони ходили до цензорів нас відстоювати. В їхні обов’язки входило прийти на аудієнцію до цензора і вислухати всі його побажання. Після всіх видавничих етапів, уже після схвалення рукопису головним редактором. У наших спільників-редакторів була купа своїх методів, як обманювати цензорів. Психологія міжлюдських стосунків і літературної творчості в тих ситуаціях ставала чимось єдиним.

— Десь в паралельному контексті вони виринали як критики? Колись їхні імена спливали на поверхню?

А: — Ні.

— Цілковито закрита система?

А: — Закрита і засекречена. Прізвища цензорів не публікувалися.

— А вже потім, після перестройки і після усіх тих пертурбацій, вони також не світилися як критики?

А: — Думаю, ні. Думаю, вони взагалі не займалися цим, вони не були літераторами. Це, як мені здається, був просто підрозділ каґебе, люди в погонах. Люди в невидимих погонах. Які на щодень ходили в цивільному.

— Цікаво, чим вони потім зайнялися?

А: — Бізнесом. Повідкривали кіоски, генделики. Я з ними як із цензорами востаннє мав діло — не безпосередньо — коли 1989-го журнал «Прапор» опублікував мої армійські оповідання.

— О, Рябчук мені їх дуже хвалив.

А: — Ну так, він з першого прочитання став великим їхнім ентузіастом. Але я про цензуру. Останнє з тих оповідань завершується приблизно так, що герой, який перед службою в армії так само, як і я, працював у друкарні, тепер, повернувшися з війська, ніяк не може себе знайти в цивільному житті. Там описано один день з його післяармійського життя. Й от пізня ніч — він, такий п’яний, побитий, бреде додому, а його шлях пролягає повз друкарню. І він, шкутильгаючи попри друкарню, дивиться на її темні вікна. Тільки єдине вікно світиться, і це вікно в кабінеті цензора, де він підписує до друку газету на завтра. Тут важливо знати, що цензори підписувалися не іменем і прізвищем, а спеціальним шифром з двох великих літер і кількох цифр. І в тому оповіданні я наприкінці пишу: «Є тільки друкарня, а в ній цензор БЧ-32617, і він дочитує заключну сторінку газети. Через п’ять хвилин він підпише її, й завтра настане». І коли з’явилася нарешті та публікація у «Прапорі», всі сім оповідань, я зауважив, що мені там дослівно нічогісінько не змінено, жодної цензури не застосовано. За винятком цього одного місця, де згадка про цензора з його шифром. Тобто цензор відцензурував цензора, а все інше пропустив і дозволив… Мовляв, що хоч собі пиши, але нас не чіпай.

— Сашко, а ти писав поезію?

Б: — Аж так щоб сильно, то нє.

— А несильно?

Б: — Бавився в різні стилізації. Наприклад, сідало нас кілька друзів-студентів, і протягом години кожен мав написати вірш чи сторінку прози під якогось відомого автора, а потім прочитати, і решта мала відгадати, в чиєму стилі це зроблено. Часом і тепер з якоїсь оказії бавлюся: «Осінь, а так, понімаєте, весело» чи «Як поїду, то шукайте мене в Ореґоні».

— Тобто такого, щоб від себе, не було?

Б: — Добре, якщо вже як на сповіді в усіх гріхах треба зізнаватися… Студентом я жив у гуртожитку. їсти собі готувати не