Кіра Леві - Крило метелика (частина 1), Кіра Леві

— Він пішов із чоловіками на берег рибалити, — сонно пробурмотіла дівчина, знову засинаючи.

Микита нікуди не пішов. Так і стояв біля намету.

— Ходімо, перекусимо. На ситий шлунок думається краще, — покликала на кухню.

Пшенична каша з тушкованою яловичиною на дні котла пахла багаттям і здалася мені такою смачною, що перші ложки я ковтала мало не разом із язиком. Наситилася я швидко. Мовчки спостерігала за Микитою. Той їв теж з апетитом — гарна ознака.

— Як іншим говоритимемо? — спитала, подаючи йому кухоль, наповнений солодким чаєм на чверть. Порившись у кишені штанів, дістала горіховий батончик і розламала, половину простягаючи чоловікові.

— Дякую. Зібрати всіх потрібно та одним махом викласти. Батько точно одразу не повірить. Піде перевіряти особисто. А мої хлопці підбиралися на роботу до охоронної агенції з міцними нервами.

— Твої хлопці?

— Я голова служби безпеки у батька.

— З яких пір? — коли я притиснула Соболєва-старшого, то Микити у країні не було.

— Як залишив контрактну службу, на яку пішов стопами діда. Я кадровий військовий, — усміхнувся чоловік. — Три роки тому відкрив охоронну агенцію «Страж». Батько користується нашими послугами.

— Скільки твоїх врятувалося?

— Четверо. І п'ятеро Панкратовських. Зброя збереглася у трьох. У моїх один пістолет з повним магазином, — передбачаючи мої запитання, Микита сам поділився розкладом сил.

Якийсь час я помовчала, розглядаючи дорослого Микиту Соболєва. Худо-бідно, але я його знала. Нехай тільки дитиною, але це більше ніж нічого.

— А ти? — запитання застало мене зненацька, вириваючи з думок. — Як жила? Чим займалася?

— Після закінчення одинадцятого класу, наш директор… Михайло Дмитрович, пам'ятаєш? — Микита кивнув. — Організував мені навчання по обміну в Англії. Після закінчення університету я повернулася на батьківщину. Нічого цікавого. Викладаю у столичному університеті.

Соболєв багатозначно посміхнувся.

— Чув, як нудно ти живеш.

— Якщо знаєш, навіщо питаєш? Чи це для зв'язки слів?

— Поля, не кип'ятись, — на знак примирення він підняв руки долонями вгору. — Ми давно не бачилися. Невже я не можу поговорити зі старою знайомою? Про що зазвичай говорять однокласники?

— Якщо ти вгамував свою цікавість, то йдемо. Мені треба знайти Іллюшу.

Рішуче вставши з колоди, я дочекалася аналогічної дії від Соболєва і тільки після цього пішла на берег у його супроводі.

На пляжі було жваво та дещо сюрреалістично. Відчуття посилювалося через те, що я знала правду і не могла розслабитися, як вони. А чоловіки насолоджувалися моментом!

Натовп зібрався навколо мого маленького хлопчика і допомагав тягнути рибу, вигукуючи навперебій поради.

Іллюша розчервонівся, сміявся весело. А в мене серце кров'ю обливалося. Маленький мій, яке майбутнє тобі уготовано?! Чи зможу я тебе захистити та забезпечити безпечне життя? Знайти дах? Нагодувати доволі та корисно?

Якийсь хлопець, попри холодну воду, увійшов в неї, підкотивши штанини вище колін, і виконував розпорядження Соболєва-старшого. Панкратов сидів на розкладному рибальському стільці та пив з кухля каву. Аромат напою долетів до мене. Мабуть, Ліза почастувала. Зі свого місця він спостерігав за всіма і теж вставляв слово.

— Тихіше, Іллюхо, плавно... плавно заводь. Гена! — різко вигукнув Соболєв-старший, махнувши рукою великому парубкові у воді. — Що там?

— Все добре, Олександре Олександровичу! Я такого монстра не бачив! Зараз я його оглушу!

На мілководді над поверхнею з'явився плавець дуже великої риби. Вона різко змахнула хвостом, здіймаючи бризки.

Гена з молодецьким запалом стукнув великим каменем по голові рибини. Ухилившись від нового удару хвоста, хлопець примудрився рукою підхопити її за зяброву пластину і ще більше підтяг до берега. Рибина була дуже велика. З тупим подовженим рилом, великим напівкруглим ротом знизу, вусиками, сплющеними з боків, і характерними для осетрових риб пластинами вздовж спини.

— Осетер! — збуджено закричав Геннадій.

— Тьотя Поліно, я спіймав осетра! — радісно задзвенів дитячий голос, перекрикуючи інші збуджені чоловічі голоси. — На вудку, яку ти мені подарувала на день народження! Вона тепер стане моєю найщасливішою вудкою!

Радість дитини викликала і мою посмішку.

— Це білуга, — повідомила я, розглядаючи трофей. — Найбільша риба у прісноводних водах.

Риба була не менше ніж півтора метра завдовжки. Не найбільший екземпляр. Зустрічалися великі особини до чотирьох метрів і вагою півтори тонни. Ця навскидь важила кілограм двісті п'ятдесят.

Осетрові риби з Чорного моря до Дніпра перестали заходити на нерест, коли збудували греблі. І тут така відмінна особина. Ще одне підтвердження, що ми не на річці двадцять першого століття. В наш час у Дніпрі білуга не водиться.

— Вона занесена до Червоної книги, як вимирущий вид, — поникнув мій хлопчик, сумними очима дивлячись то на мене, то на шикарний трофей. Мрія рибалки!