Астрід Ліндгрен - Пеппі Довгапанчоха сідає на корабель

Пеппі оточили діти з цілого містечка, що прийшли попрощатися з нею. Вони дістали свої глиняні свистки й зіграли для неї прощальну пісню. Та хоч пісня мала бути веселою, вона прозвучала дуже, дуже сумно. Анніка так плакала, що не могла встояти на ногах. Томмі згадав, що він написав для Пеппі вірша. Він витяг з кишені папірця й почав читати тремтячим голосом:

Прощай, люба Пеппі, ти їдеш від нас,

Але пам'ятай повсякчас,

Що друзів таких, як залишила ти,

Довіку тобі не знайти.

— Складено до ладу, — вдоволено мовила Пеппі. — Я вивчу цей віршик напам'ять і проказуватиму його химерянам, коли ми ввечері сидітимем біля табірного багаття.

До Пеппі з усіх боків тиснулися діти, щоб попрощатися з нею. Вона підняла руку й попросила тиші.

— Друзі, — почала Пеппі, — відтепер я зможу гратися тільки з негренятами. Я ще не знаю, які в нас будуть розваги. Може, ми будемо перекидатися з носорогами, чи бігати наввипередки з удавами, чи їздити верхи на слонах, чи гойдатися на пальмовому вітті. Одне слово, якось будемо коротати час.

Пеппі на хвилину замовкла. Томмі й Анніка відчули, що вони вже ладні зненавидіти тих негренят, з якими Пеппі гратиметься.

— Але, мабуть, настане такий день у пору дощів, довгий, нудний день, коли нам набридне бігати роздягненими по дощі, а нічого кращого ми не придумаєм. Та як добре поміркуємо, і може, здогадаємося залізти в мою глиняну хижу, якщо тільки глина не зовсім розмокне, бо тоді з неї можна буде лише пекти пиріжки. Та коли глина не зовсім розмокне, ми посідаємо в хижі, негренята і я, і вони, мабуть, попросять: «Пеппі, розкажи нам щось!» І тоді я розкажу їм про малесеньке містечко, що лежить дуже далеко, на другому кінці світу, і про те, що там живуть білі діти. «Ви собі не уявляєте, — скажу я їм, — які то гарні діти. Білі, мов сніг, тільки ноги в них бувають не дуже білі. І ще вони чудово свищуть у глиняні свистки, але найкраще знають таблицю вноження». Мабуть, негренята зажуряться, що вони зовсім не знають таблиці вноження, і мені доведеться якось їх утішати. Може, я тоді розвалю хижу, замішу глину з неї і ми напечемо глиняних пиріжків, а потім самі вимастимося в глину з голови до ніг. Думаю, що мені пощастить чимось їх розвеселити. А тепер дякую за все і бувайте здорові!

Діти знов засвистіли в свистки, ще жалібніше, ніж перше.

— Пеппі, підіймайся на борт! — гукнув капітан Довгапанчоха.

— Зараз, капітане! — відповіла Пеппі. Вона обернулася до Томмі й Анніки. «Який у неї дивний погляд», — подумав Томмі. Так дивилася на нього мама, коли він був дуже, дуже хворий.

Анніка й далі лежала на пакунках. Пеппі підвела її, пригорнула до себе й прошепотіла:

— Прощай, Анніко, й не плач!

Анніка обхопила її руками й жалібно схлипнула:

— Прощай, Пеппі!

Потім Пеппі міцно потиснула руку Томмі й кинулась трапом нагору. В Томмі скотилася по носі велика сльоза. Він щосили зціпив зуби, але це не допомогло. З очей скотилася друга сльоза. Він узяв Анніку за руку, і вони почали дивитися на Пеппі разом, але не бачили її на палубі. Бо перед очима завжди все розпливається, коли їх затуманюють сльози.

— Хай живе Пеппі Довгапанчоха! — загукали люди з берега.

— Підіймай трап, Фрідольфе! — скомандував капітан.

І Фрідольф підняв трап. «Стрибуха» була готова плисти в далекі краї. Аж раптом…

— Ні, тату Єфраїме, так не годиться, — мовила Пеппі. — Я цього не витримаю.

— Чого ти не витримаєш, доню? — здивувався капітан Довгапанчоха.

— Не витримаю, щоб бодай хтось на світі плакав і сумував через мене. А тим паче Томмі й Анніка. Спускайте знов трап. Я залишуся у віллі «Хованка».

Капітан Довгапанчоха трохи помовчав.

— Роби, як знаєш, — врешті сказав він. — Ти завжди мала волю.

Пеппі кивнула головою.

— Так, я завжди мала волю.

Вона почала прощатися з батьком. Вони знов обнялися так міцно, що аж ребра затріщали. І домовилися, що капітан часто, дуже часто навідуватиметься до Пеппі у віллу «Хованка».

— І взагалі, тату Єфраїме, тобі не здається, що дитині краще мати свою домівку, ніж тинятися по морях і мешкати в глиняній хижі? — мовила Пеппі.

— Ти, як завжди, кажеш правду, доню моя, — відповів капітан Довгапанчоха. — Певне, що у віллі «Хованка» життя твоє буде впорядковане, не те що на морі. А для малих дітей впорядковане життя багато важить.

Пеппі попрощалася з матросами шхуни і ще раз обняла тата Єфраїма. Тоді взяла на свої дужі руки коня і знесла його на берег. «Стрибуха» тим часом знялася з якоря. Але в останню мить капітан Довгапанчоха згадав про одну важливу річ.

— Пеппі, — гукнув він, — у тебе ж, мабуть, немає вже грошей! Ось на, лови!

І він кинув на берег скриньку з золотими монетами. Та, на жаль, шхуна вже відпливла далеченько і скринька не досягла берега. Хлюп — і вона зникла під водою. Люди на березі розчаровано зітхнули. Але тут знов почулося: хлюп! Це Пеппі пірнула в море і відразу з'явилася над водою, тримаючи в зубах скриньку. Вона вибралася на берег, скинула водорості, що прилипли в неї за вухом, і сказала:

— Тепер я знов багата, як троль.

Тільки Томмі й Анніка все ще не могли збагнути, що сталося. Вони стояли, вражено пороззявлявши роти, й дивилися то на Пеппі, то на коня, то на скриньку, то на шхуну, що під усіма вітрилами виходила з порту.

— Ти не… ти не відпливаєш? — несміливо запитав нарешті Томмі.

— Вгадуй до третього разу, — відповіла Пеппі, викручуючи мокрі коси.

Потім вона посадовила на коня Томмі, Анніку й пана Нільсона, поклала на нього скриньку й сіла сама.

— Гайда додому! — крикнула вона дзвінким голосом.

Аж тепер Томмі й Анніка все збагнули. Томмі так зрадів, що навіть заспівав свою улюблену пісню:

Вирушають шведи в далекий похід!

Анніка стільки плакала, що не могла відразу спинитися. Вона й далі схлипувала, але тепер уже з радощів. Пеппі обняла її рукою, і Анніка відчула незвичайний спокій. О, яке все раптом стало чудове!

— Що ми сьогодні робитимем, Пеппі? — спитала Анніка, коли врешті перестала схлипувати.

— Та, може, зіграємо в крокет, — відповіла Пеппі.

— Добре, — погодилася Анніка, бо знала, що з Пеппі навіть грати в крокет цікаво.

— Або ще… — Пеппі на мить замовкла. Всі діти тиснулись навколо коня, щоб почути слова Пеппі.