Джулія Рейвен - Блогерка для бандита, Джулія Рейвен

Розділ 6.1.

Забравшись на заднє сидіння величезного позашляховика, я гарячково вигадувала план втечі. Судячи з вдумливого виразу обличчя Олени, вона теж. Жестами я непомітно показала помічниці, що потрібно стрибати. Від'їхати подалі від цього злощасного лісу і вистрибнути з машини, на що та радо закивала, мовляв, зрозуміла.

Безглуздо? Згодна. Напевно, тяга до божевільних ідей крапельно-повітряним шляхом передалася і мені від Олени. Але більше варіантів нашої втечі я не бачила. Нам потрібно вистрибнути. Тим паче, сестра і син залишилися самі вдома. Мені потрібно повернутися до ранку, поки Міра не піде до школи.

Виходить, сто відсотків потрібно стрибати.

Адже останнє, що я збиралася робити — це їхати в заміський будинок до колишнього і слухняно чекати на його повернення. Погрожувати він надумав. Я, звісно, дуже йому вдячна за допомогу, але нащо цей фарс? Нащо мене знову лякати? Всі вже зрозуміли, який він страшний і небезпечний бандит, і що у нього є справжній пістолет, котрим він може розмахувати наліво й направо. Але з останньою реплікою Діма однозначно переборщив. Це я повинна злитися на нього і ненавидіти, а не навпаки.

Він мене кинув, не пояснивши нічого. Просто передав через мого тата записку, що ми розходимося. Що він більше мене не кохає. Кілька коротких фраз, написаних незграбним почерком, перекреслили моє життя на «до» і «після».

І тепер Діма ще насмілюється на мене злитися? Добре, що я про Єгорку не доказала. Синові точно не потрібен такий батько.

Двигун загарчав і автомобіль плавно рушив по ґрунтовій дорозі. Ми з Оленою лише мовчки переглянулися, не наважуючись вголос заговорити про те, що сталося. Втупившись у бічне вікно, кожна з нас варилася у своїх роздумах і готувалася до стрибка, добре, що дверцята Міша не заблокував. Ніби-то навмисне.

Коли адреналін трохи пішов на спад, здоровий глузд повернулася з далеких полиць свідомості і до мене дійшла вся абсурдність ситуації. Мій колишній — бандит. Діма Серебряков, батько моєї дитини, пов'язаний з криміналом. І може навіть очолює чималу банду? На біса я тільки погодилася піти з Оленою на їхнє зібрання? Доля, ніби насміхаючись, свідомо зіштовхнула нас після стількох років розлуки.

Серце гулко затріпотіло від спогадів про колишнього. Не можна сказати, що я його розлюбила. Просто не хотіла собі зізнаватися у цьому. Високий, вродливий, впевнений — час тільки пішов йому на користь. Але як він потрапив у світ криміналу? Коли Діма перейшов на бік зла?? Адже він вчився на адвоката, був кращим студентом на курсі, викладачі пророкували йому чудову юридичну кар'єру. Він завжди усім допомагав. У вільний від навчання час займався волонтерством. І затято засуджував злодіїв і вбивць за їхнє життя. А сьогодні... сьогодні сам перетворився на такого самого злочинця. Можливо, саме тому Діма і зник три роки тому? Втрапив у якусь халепу і вирішив, що краще йому по-тихому піти. Хоча, яка вже різниця? 

Я подумки застогнала. Все це вже не має значення. У нього своє життя, у мене з сином — своє. І в ньому немає місця злочинним сутичкам і небезпечним бандитам.

Легкий дотик до стегна витягнув мене з безодні сумних роздумів. Олена злегка кивнула в бік, мовляв, час. Побіжно озирнувшись, я помітила, що ми вже мчимо по освітленому шосе. На узбіччях дороги проглядалися вивіски невеличких кафе і крамничок. Ну не все так погано. Хоч якісь люди. Вони неодмінно допоможуть сховатися, раптом що. Я показала Олені три пальці і зігнула один з них, починаючи відлік до стрибка. Помічниця важко задихала і, закусивши губу, швидко закивала.

Сподіваюся, в нас все вийде. І уламки наших кривавих тіл не будуть збирати по всій дорозі.

Два... 

Три...

Якраз в той момент, коли я потягнулася до ручки, в Міші голосно задзвонив телефон. Я перелякано сіпнулася і, прибравши руку від дверцят, зустрілася очима з хлопцем у дзеркалі. Хочеться вірити, що він не помітив, що я хотіла зробити. Або просто зробив вигляд, що не помітив.

— Дим телефонує, — коротко повідомив він мене і прийняв дзвінок.

Олена взяла мене за руку і почала загинати сама пальці. Один, два... Ще один палець, і я точно наважуся. Але помічниця не поспішала, і я так і сиділа натягнутою струною в очікуванні останньої команди.

— Так, поки їдемо. Наче сидять, мовчать, — Міша впівоберта оглянув нас з Оленою. — Відпустити? А як же... Так, я зрозумів, шефе. Так... так, зараз зроблю.

Невже він сказав відпустити? Відпустити? Видих полегшення Олени підказав, що я все правильно зрозуміла. Нас відпустять. Нас відпустять! Все-таки Діма не такий мудак, як я собі навигадувала. І людяності в ньому більше, ніж жорстокості. Не в силах приховати радість, я задоволено усміхалася і подумки надсилала колишньому всі можливі слова вдячності. Як же він мені сьогодні допоміг. І не тільки мені.

Раптом наш позашляховик зупинився біля непримітної автобусної зупинки. Нас тут залишать? І добре, якось дістанемося додому самі. Зате вони не дізнаються наші домашні адреси.

Але мої надії розбилися крихким кришталем, коли я почула наступне.

— Ти, — Міша вказав пальцем на Олену. Він недбало кинув їй кілька великих купюр, — вилізай і їдь додому. І спробуй тільки комусь бовкнути, що бачила у лісі. Або, куди гірше, звернутися у поліцію. Ми тебе швидко знайдемо. І... і краще тобі не знати, що з тобою після такого буде.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍