Олександра Багірова - Віддай мені сина, Олександра Багірова

Розділ 16

Десь я бачила ці вуса. Не можу відірвати від них очей. Вони діють на мене дивно, вселяють жах і паралізують.  Я ж можу втекти, закричати… за дверима туалету стільки народу. Але при цьому мені гидко та моторошно. Ця людина з мерзенними вусами навіює жах.

- Це жіночий… туалет… – протягаю злякано.

- Інакше я б з тобою не зміг зустрітися, Каріночко, - каже дуже ласкаво, а я здригаюся від його голосу, ніби мене б'ють. – А нам дуже треба поговорити.

- Про що? Я вас не знаю! – шепочу і сама собі не вірю. Ці вуса мені безперечно знайомі, і в той же час ні... я не пам'ятаю цієї людини... Я немов потрапила в лабіринт із їдкого туману, і з кожною хвилиною заплутуюся все сильніше.

- А час вже познайомитися з тестем! - розкидає руки в сторони і робить два кроки до мене.

- Стійте! Не підходьте, будь ласка! - ще сильніше втискаюся в стіну.

Не знаю чому, але чим ближче ця людина, тим сильніше мене починає трясти. Дивний страх, моторошний, липкий… Так само як із квітами… неможливо знайти логічного пояснення.

- Чого злякалася, пташка! – обличчя привітне, але ці вуса… вони ніби живуть іншим життям, загрожують… Не можу перестати дивитись на них…

Вони породжують невиразні спогади, але я не можу вхопитися за них, їдкий туман поглинає все. Залишився лише цей страх, він заважає думати, зорієнтуватися.

- Я не хочу з вами говорити, - повільно просуваюсь до дверей. Мені треба просто втекти. Тут люди… мені нічого не загрожує.

Але щось мені підказує, загроза все ж таки є, хоч я ще й не визначила для себе її ступінь.

- Ми ж рідні. І я тут виключно для твого блага. Просто вислухай. Я не завдам тобі шкоди. Невже мій син так тебе залякав? – зараз у його голосі звучить турбота, але я ні на мить не вірю в це.

Син… стоп… Це батько Вадима?

Спочатку я була така налякана, що пропустила слова чоловіка повз вуха.

Чоловік ніколи не говорив про своїх батьків. Та я й не запитувала. Чим менше ми спілкувалися, тим краще було для мене.

- Вадим ваш син? – питаю з недовірою.

- Звісно, ​​рідна кров. А Марусенька моя ... ммм, - запинається, болотяні очі бігають, в них таїться щось страшне, що затягує та лякає, - Онучка ...

- Ніколи про вас не чула, - дивлюсь на двері. Вони так близько. І все ж таки не наважуюсь наблизитися. Вусатий мужик ніби прибив мене до місця.

- Вадим складна людина. І у нас із ним непрості стосунки. Маю визнати, відбився син від рук. Я довго заплющував очі на його дії. Але тепер я просто не маю права стояти осторонь, - він виглядає засмученим, брови сходяться на переніссі, підтискає губи... а вуса... вуса вони зловтішно ворушаться, наче величезний тарган потирає лапи.

- Думаю, вам це краще обговорити із сином. А я… я піду, - все ж таки роблю спробу прорватися до дверей.

- Каріночка, ляклива моя пташка, - ласкаво але дуже спритно і наполегливо перегороджує мені шлях. - Вислухати мене доведеться, - у голосі прослизає ледь помітна загроза. Але така, що мимоволі ком у горлі застрягає.

- Що… що ви хочете сказати? - У моєму голосі з'являється якась покірність. Страшенно знайома…

- Мій син найближчим часом планує тебе позбутися, - заявляє дивлячись мені в очі. - І дуже поганим способом, пташка моя.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно