Марк Леві - Викрадач тіней

Розділ 4

На зміну страху ночі прийшов страх самотності.

Я не люблю спати сам, а доводиться, бо живу я в невеличкій кімнатці під дахом великого житлового будинку неподалік медичного інституту. Учора мені виповнилося двадцять. Із тим клятим запасом у шкільному навчанні я змушений був відсвяткувати це без друзів, бо не мав часу їх завести. Розклад у медиків щільний.

Дитинство моє залишилося два роки тому під каштаном, у шкільному дворі школи маленького містечка, де я зростав.

Мама прийшла на вручення атестатів, цього разу на роботі її підмінила одна з колег.

Можу присягтися, що за шкільною огорожею бачив постать батька, але мені, мабуть, примарилося, в мене завжди була буйна уява.

Я полишив дитинство на дорозі до школи, де осінні дощі періщили мою спину; на горищі, де розмовляв з тінями, розглядаючи фотографії моїх батьків ще з тих часів, коли вони кохали одне одного.

Я залишив дитинство на пероні вокзалу, прощаючись із найкращим другом, сином кондитера, обнімаючи маму й обіцяючи приїхати, щойно зможу.

Тоді на пероні вона заплакала. І навіть не відвертала обличчя. Я вже не був хлопчиком, якого вона хотіла захистити від усього: і від своїх сліз, і від туги, яка не відступала від неї.

Висунувшись із вікна вагона, коли поїзд рушив, я бачив, як Люк узяв її за руку, щоб розрадити.

Світ став навиворіт, бо саме Люк повинен був їхати в цьому купе, саме він мав неабияку схильність до природничих наук, а з нас двох саме я мусив би присвятити себе медсестрі, яка присвятила життя людям і своєму синові.

* * *

Четвертий курс медінституту.

Мама вийшла на пенсію. Тепер вона допомагає в муніципальній бібліотеці. По середах грає з трьома подругами в белот.

Вона мені часто пише. Між денними лекціями й нічними чергуваннями в мене не залишається часу їй відписувати. Двічі на рік вона приїздить до мене. Восени й навесні вона зупиняється в невеличкому готелі біля університетської клініки й ходить по музеях, поки я не звільнюся.

Ми йдемо гуляти вздовж річки. Протягом тих прогулянок вона розпитує мене про життя та дає силу-силенну порад, як стати справжнім гуманним лікарем, їй це здається так само важливим, як і бути хорошим лікарем. За сорок років роботи яких тільки лікарів вона набачилася, з першого погляду вона може розпізнати тих, для кого кар’єра важливіша за зцілення хворих. Я мовчки слухаю. Після прогулянки я веду її вечеряти до невеличкого бістро, яке вона обожнює, і де неодмінно сама розплачується за вечерю. «Згодом, коли ти станеш лікарем, ти поведеш мене до великого ресторану», — каже вона, хапаючи рахунок.

Обличчя її змінилося, але очі сповнені нестаріючої ніжності. Батьки старіють до певного віку, у якому їхній образ закарбовується у вашій пам’яті. Варто заплющити очі й подумати про них, щоб побачити такими, якими вони були, ніби любов, що до них відчуваєш, має здатність зупиняти час.

Щоразу, коли мама приїздить, вона намагається навести лад у моєму барлозі. Після її від’їзду я знаходжу в шафі купу нових сорочок, а на ліжку — чисті простирадла, які пахнуть моїм дитинством.

На нічному столику в мене завжди лежить лист, який вона написала на моє прохання, і фотографія, знайдена на горищі.

Коли я проводжаю її на вокзал, вона обнімає мене, перш ніж піднятися у вагон, та так сильно, що я боюся, наче бачу її востаннє. Я дивлюся, як її поїзд зникає серед сплетіння рейок, поспішаючи до міста, де я зріс, до мого дитинства, яке залишилося в шести годинах їзди від місця, де я живу тепер.

Наступного після її від’їзду тижня я отримую листа. Вона розповідає, як доїхала, як грає в карти, і додає список книжок, які я маю негайно прочитати. На жаль, я читаю лише підручники з медицини, які студіюю ночами, готуючись до інтернатури.

Я розриваюся між чергуваннями на швидкій допомозі та в педіатрії. Хворі вимагають великої уваги. Начальник мій — дядько, що треба, професор, який може і прикрикнути. Накричати він може за будь-яку недбалість, будь-яку помилку. Але він ділиться з нами своїми знаннями, і саме це нам потрібне. Щоранку, починаючи обхід, він не перестає нам повторювати, що медицина не професія, а покликання. На перерві я купую сендвіч у кафетерії та з’їдаю його в садку біля нашого корпусу. Там чимало моїх маленьких пацієнтів, що одужують. Вони виходять подихати повітрям разом із батьками.

Саме там, перед занедбаним квадратним моріжком, життя моє зробило ще один різкий поворот.

* * *

Я дрімав на лавці. Учитися на лікаря означає боротися з постійним недосипанням. До мене підсіла колежанка, студентка четвертого курсу. Софі — дівчина яскрава й гарна, ми з нею спільники й фліртуємо вже кілька місяців, ніяк не називаючи наші стосунки. Ми бавимося в приятелів, удаючи, що не розуміємо потягу одне до одного. Ми обоє знаємо, що в нас немає часу на справжній зв’язок. Того ранку Софі вкотре розповідала мені про складного хворого. Десятирічний хлопчик уже два тижні не міг нічого їсти. У нього не було жодної патології, жодних порушень у системі травлення. Але він вивергав назад усе, що ковтав. Хлопчик лежав під крапельницею, стан його з кожним днем погіршувався. Троє психологів, яких до нього запрошували, не змогли порадити нічого путнього. Софі так переймалася тим хлопчиком, що весь час думала, як йому допомогти. Прагнучи повернути ті вечори, коли ми повторювали разом пройдене, я, не без задньої думки, пообіцяв, що ознайомлюся з його історією хвороби й подумаю, що можна зробити. Ніби ми, прості екстерни, могли запропонувати щось розумніше, ніж увесь медичний колектив цього закладу. Але який учень не мріяв би перевершити свого професора?

Софі розповідала, що малому стає дедалі гірше, коли мою увагу привернула дівчинка, яка гралася в класики на одній із доріжок. Я уважно до неї придивився й зрозумів, що вона не перестрибує з квадрата до квадрата, як годиться. Її гра полягала зовсім в іншому. Вона обома ногами намагалася стрибнути на свою тінь, сподіваючись заскочити її зненацька.

Я запитав у Софі, чи її малого пацієнта ще можна привезти сюди в інвалідному візку. Софі запропонувала, щоб я сам піднявся до нього в палату, але я сказав, що не слід гаяти ні хвилини. Сонце ось-ось мало сховатися за дахом головного корпусу, а саме воно й було мені потрібне. Софі ще вагалася, але зрештою погодилася.

Коли вона пішла, я підійшов до дівчинки й попросив