Тимофій Гаврилов - Чарівний світ, Тимофій Гаврилов

роками при собі, доки той стерся на порохно. Хтось переконував, що його підло викинули через те, що він плутав сонорні, не розрізняючи «р» і «л», як у деяких східних мовах. «Це дискримінація! — ще й тепер, згадуючи той неприємний момент, вигукував Хтось. — Я цього так не залишу!» Інші казали про Хтося, що його відрахували за неуспішність.

«Не ректор, а лектор», — виправив директор фундації. «Клоун», — кинув котрийсь пасажир. «Віват національна збірна!» — відпарирували з іншого кінця. «Гіп-гіп! Гіп-гіп!» — стрясалося салоном. «Прошу уваги, — провадив директор, вертаючи ситуацію під контроль. — Привітайте лектора оплесками. Будьте щедрими й великодушними. Після лекції намагайтеся продемонструвати зацікавлення, ставте запитання. Лектори таке полюбляють. На завершення не забудьте ще раз поаплодувати, трохи гучніше, ніж на початку. Під час лекції не розмовляйте, без нагальної потреби не вставайте і не виходьте. Після лекції мер міста запрошує нас на святковий обід». — «Ураааа-аа!» — не стрималося, щоб не закричати, наше добірне товариство. «Стривайте, стривайте, — сказав, сяючи від задоволення, директор. — Після лекції зустрічаймося тут і дружно пірнаймо на спільну трапезу. Опісля автобус потрембітає (прошу бути пильними) і розвезе всіх по домівках».

Лекція тривала довго, і вже під кінець дехто почав крутитися й соватися в кріслах. Не встигла лекція закінчитися, присутні бурхливо заплескали — невимовно раді, що вже кінець.

Ніхто не хотів ставити запитань. Всім пошвидше пра-глося обіцяної гостини, про яку увесь цей час думали, уявляючи — всяк на свій лад, — з яких страв вона складатиметься. Королівська вийшла би трапеза!

Були поміж них і такі, які протягом цих півтори годин уласноруч готували омріяне, не шкодуючи складників, наївно сприйнявши аплодисменти за шкварчання стейка на сковорідці, грубезного й соковитого. Коли ж поотямлюва-лися, їм не залишилося нічого кращого, як долучитися до решти аплодуючих.

Тільки він сидів, як мумія єгипетська. Не пам’ятав, коли підвівся і як опинився на сцені, де прилюдно і всмак ліпив ляпас за ляпасом. Він нічого не пам’ятав. Діяв, як буде сказано згодом, у стані афекту.

Такого розвитку подій ніхто не сподівався. Інтермедії не входили до програми. Лектор заверещав, у залі здійнявся шарварок. Його так і сяк заспокоювали: «Ви хибно його зрозуміли» і «Мої підопічні, мов діти». Народ злякався, що святковий обід скасують, проте страх був безпідставний. Обід відбувся, хоч і з великим запізненням. Справа, яку директор марно намагався зам’яти, отримала судове продовження.

Справу розглядав суд району, в якому читалася лекція й стався інцидент. Жодна сторона не мала нічого проти. Суддя призначила слідчий експеримент, і лектор-філософ повторно виголосив лекцію, від якої зітхали не лише судді, пристави, свідки та інша публіка, а й клаповухі химери з колон і гіпсова Юстиція з зав’язаними очима. Краще їй зав’язали би вуха! Лектор розпатякував з величезним задоволенням, з якимись особливими азартом і натхненністю. Було видно, що виголошує він її аж ніяк не вдруге.

Точнісінько, як тоді. Ті самі слова про світ, якого немає. Про те, що нам усе тільки мариться. Нас немає. Ми всі примарилися собі. Ви примарилися мені, пані суддя, я Вам, а він — лектор показав на нього — нам обом.

Можливо, якби філософ тоді, на лекції, сказав, що й обіду немає, інші також насторожилися б, одначе цього не було сказано ні тоді, ні тепер. Ні Вас немає, пані суддя, ні мене, ні його, бугая некерованого, бевзя невдячного!

Це ж про нього! Це він — бугай некерований, бевзь невдячний? Спершу він слухав, як тоді, розчулено, аж його неголеними щоками текли сльози. Потім обурився. Обурився за Жору і Кузю, які не могли обуритися, за друзів з давніших часів. Зрештою, за себе, який жив і страждав, знаходив і їв, а тепер поставлено під сумнів його існування.

Його серце стиснулося, він мало не заридав. Єдино присутність високого суду вернула його до тями, а міцна рука адвоката, найнята коштом благодійного об’єднання, тримала, щоб не накоїв нових дурниць.

Слідчий експеримент зірвався — до повторних ляпасів не дійшло. Суддя не наполягала.

Якусь мить права рука Юстиції сиділа, нічого не кажучи.

Суддя до Підсудного:

Нащо Ви його вдарили?

Адвокат:

Він не тямив, що робить.

Суддя до Адвоката:

Ви стверджуєте, він перебував у стані афекту?

Адвокат:

Так.

Суддя, знову до Підсудного:

А що скажете Ви?

Підсудний мовчить.

Постраждалий:

Йому немає що сказати! Він визнає свою провину!

Суддя до Постраждалого:

А що маєте сказати Ви?

Постраждалий на адресу Підсудного:

Бугай некерований!

Суддя до Постраждалого:

Ми це чули.

Постраждалий на адресу Підсудного:

Бевзь невдячний!

Суддя до Постраждалого:

І це ми чули. Крім того, це неввічливо. Я навіть сказала би, образливо. Застерігаю Вас, вельмишановний.

Суддя до Підсудного:

Він на лекції Вам теж таке казав і якщо так, то перед ляпасом чи після?

Підсудний мовчки замотав головою.

Постраждалий до Судді, показуючи на Підсудного:

Він підтверджує — я нічого такого на лекції не казав! Усе, що я розповідав, Ви щойно почули від першого до останнього слова.

Суддя до Підсудного:

Як Ви поясните свої дії?

Підсудний мовчить.

Постраждалий:

От бачите! Бачите!

Підсудний нарешті:

Він казав, що його немає!

Постраждалий:

Немає.

Підсудний:

Він казав, що мене немає.

Постраждалий:

І немає, немає тебе, слоню ґумовий, бодай ти під землю гулькнув!

Суддя:

Я попрошу!

Підсудний:

Як я міг його вдарити?

Суддя:

Будь ласка, ще раз.

Адвокат:

Мій підопічний питає, як він міг ударити.

Суддя до Підсудного зацікавлено:

Атож, як Ви могли його вдарити?

Підсудний:

Я не міг його вдарити.

Суддя спантеличено до Підсудного, дивлячись одночасно запитальним поглядом на Постраждалого:

Ви хочете сказати, що Ви його не били?

Підсудний:

Його немає.

Суддя здивовано зводить брови, до Підсудного:

Тобто?

Підсудний:

І мене немає.

Суддя ще здивованіше:

Он як!

Підсудний, показуючи на Постраждалого:

Він каже: його немає. Він каже: мене немає. Він каже: я його вдарив. Як я міг його вдарити, якщо немає ні його, ні мене? Судіть самі.

Адвокат квапиться на допомогу Підсудному, занюхавши можливість обернути справу на користь Підсудного і показуючи на Постраждалого:

Пан позивач, який, між іншим, уже тричі в залі суду, як Ви, мабуть, чули, образив мого підзахисного, під час повторення своєї лекції у перебігу призначеного судового експерименту стверджував, як Ви, мабуть, теж чули, пані суддя, що Вас немає. Це неповага до суду! Це зухвальство! Він стверджує, що нас усіх немає! Що немає судового засідання, яке відбувається! Що нам це все і ми собі тільки маримося!