Андрій Котовський - Потопельник у рожевих рукавичках

чіпляється до його, гм, особливої донечки… І набрид, гм, дівчинці так, що він, батько, звернеться у міліцію, якщо переслідування не припиниться. Так ось, дівчинко… Можете переказати, що…»

Ліну не подивувало, що батько (про нього вона сказала якось незвично, «мій… отець», сказала з паузою, ніби підшукуючи слово) нишпорить у її мобілці, варто лише піти у ванну. Або ще якимось чином збирає свої химерні досьє, знаходить адреси її знайомих.

А з приїздом Сергія — було так. Той пропонував і пропонував, писав і дзвонив, наполягав, аби зустрітися на Великдень. Вона не хотіла. Цього разу — не хотіла особливо. До Нижніх Боків подалася ще до приїзду сюди Онищуків, Лесеччина мама завжди приймала її. Не втікала, ні. «Поїхала й поїхала, не вперше». Серьожа тим часом навідався у Містечко. Телефонував Ліні звідти. Ні, вона не крила, де є.

Те, що він теж рвонув сюди й поставив намет на березі… Це не вперше. Якось минулоріч, у вересні, тоже було так. Онищуки приїхали на довгий уїк-енд, вона, «тут попуткою від Містечка — півгодини», до них приєдналася. А Серьожка щось вигадував, тишком-нишком, ані слова ні братові, ні Лесечці, прискакав зі своїм наметом, і ночував на Росі. Таємничо кликав її дурнуватими есемесками. Тоді вона не прийшла. Те, що він на цей раз забув мобілку на зйомній в Містечку квартирі — так він просто роззява. Й недалеко це, сподівався забрати.

А зараз вона хотіла побачитися з ним, аби переконати більше не чіплятися до неї із заміжжям.

— Тим разом я обдурила усіх, поперлася до нього з їжею та пляшкою. Дивно, що менти нічого не знайшли в наметі, там же був і карімат, і спальник, і пластикові стакани, і, хай йому чорт, він привіз «Шампанське»! І, звичайно, не голим Сергій там сидів. І… Я хотіла, аби він вислухав мене, та забрався. А тепер виходить, треба було хапати його за барки, тягти до хати, здавати Ігореві. Розумієш, і все б обійшлося. Він же… Співав Мендельсона, тобто, вважав, що співає саме марш Мендельсона, «трам-пам-папам-пам-пам-пам». Вигадував, що під цю мелодію ми урочисто заявимося до усіх зранку, «женіхом і нєвєстой». Я накричала на нього, пішла. Лишила його у наметі.

Колись, у наметі, золотого вересневого уїк-енду, Сергій дивився на листя, яке вітер вкидав у течію Росі, дивився на самоті. Зараз, у соковитому темному весняному повітрі — він чув, як до намету знову наближаються людські кроки. Ліна? Вона повертається?..

— Соломіє, я не бажаю обговорювати, «як і чому» і кого я не хочу, тобто, усі ці манси навколо женихання. Усе, усе! Я забороняю тему!

Лобода хотіла сказати, що сама ніяких тем не піднімає, чи не так? Але вимовила лише:

— У форматі заборонених тем говорити важко. Важко так говорити, Ліно.

— Зі мною — важко. Усе. Й усім.

На сусідське подвір’я, по Богдасика, Ліна пішла, поставивши саме таку крапку.

Отже, Степан Петрович її не застав. А Соломія нікому не сказала про відвідини хати «отцем». Ага, сказала Зайцеві, але вже пізно ввечері.

Наступного дня Лобода чекала на те, що назвала «слушним моментом». І ось, Ліна з Лесечкою, прихопивши малечу, відправилися до сільської крамнички — з правденківського подвір’я воно далеченько, та все ж ближче, ніж до магазинів у центрі К., а треба хоча б свіжого хліба.

— Зайцю, стій на ґанку, й воруши вухами. Якщо дівчата повернуться… Ну, або Ігор там на кухню направиться, словом, говори до них що хочеш, тільки голосно, щоб я почула.

— Яволь, мій командире! Дам три зелених свистки, чи ти волієш один червоний?

Соломія переступила поріг Лінчиної кімнати. Що ж, приміщення невелике, речей обмаль. Крем, дезік, щітку для волосся викладено на підвіконня. Так… Ось жовто-червоний біллівський пакет з Богдасиковими лахами. Лобода зважила його в руці. Такий, як і має бути, якщо всередині шкарпетки-шортики. («Що саме я шукаю? Важку бомбу? Закривавлену сокирку?»)

Книга на стільці біля ліжка. Ліжко високе, видно, що під ним нічого. Лінчин одяг — перекинуто через спинку. Поряд сумка. Пуста чи майже пуста. Соломія смикнула за блискавку. Ага, іще одна книжка. А що це за білі аркуші, вони стирчать з-під обкладинки?

Чорним по білому, видрукувані на принтері рядки — «… нищитиму тих, хто може забрати мене від Батька», іще, іще — «не думаючи, не шкодуючи — розтяти голову…»

Лобода занурила пальці у кишеню сумки, обережно витягла брелок з ключами. Кілька секунд потримала здобич у руках, і, рішуче затиснувши у своїй долоні, вийшла з маленької кімнати у кухню.

* * *

— Я не забрала сторінки. Просто запам’ятала дещо з того, що там надруковано. Але знаєш, Зайцю, Ліна, як ми сюди приїхали, цю книжку мені показувала, це також детектив, але інший, у твердій обкладинці, не той, що вона зараз дочитує.

— Ну, то й що, вона ж не дала тобі книжку, залишила в себе.

— Я тримала її у руках, гортала, не було там ніяких аркушів-закладок.

— Не було, а з’явилися, бо хазяїн-барин, що хоче, то в книжку й запхає. Точніше, хазяйка…

— Тут у хаті ніякого принтера нема. Везти з собою окремі аркуші незрозумілої писанини, без початку, без кінця? Везти у чомусь іншому, а потім перекласти їх у книгу, яку збираєшся читати, коли доб’єш попередню?

— То добре, чиї ж тоді ці бамажки, і, головне, як вони заповзли в її сумку?

— Може це й справді її папірці… Якщо, наприклад, припустити, що Ліна пробує сили у написанні такого собі тріллера жахів. Але дещо перевірити кортить не тільки тому… Гей, Зайцю-Зайцю, перевіряти доведеться тобі!

— Викладай план, мій командире. Проте, здається, ти занадто довіряєш саме їй, Ліні.

— Занадто? Мені здається — якраз за розміром. Як свого часу тобі…

Розділ 15

«З трьох тисяч опитаних пань середнього віку, 53 % не криють пристрасті до хлопців, молодших за себе на десять, а то й на двадцять років. Часто жінки звертають увагу на молоденьких, якщо жінці зовсім нецікавий матеріальний бік стосунків».

(Зі статті в all Womens.ru, автор Аня Гармата)

Соломія пізніше сварила себе: нащо нагадала Зайцеві за довіру авансом? Проте, здається, він сприйняв це без образ?..

Їхня маленька кримінальна історія сталася років п’ять тому, може, трохи менше. Лобода переходила на нову роботу. Це було ще до видавництва. Проект щотижневика, покликаного нести так званому середньому класу гарно викладені відомості на актуальні суспільні теми, виглядав привабливо. Соломію, чутливу до смаку слова, дещо напружувала