Андрій Котовський - Потопельник у рожевих рукавичках

— Солю, я все розумію, точніше, не розумію, не хочу навіть прикидати, як це, готувати своє дитя до похорону… Але — розумію, їй, нарешті, знадобилося онучки, розумію чому. Вона каже до Дарки: «Добре. На літо твій батько тебе до мене привезе. Розпочнемо знайомитися».

Прикинь, знайомився вовк з лошатком! Ця бабця Рома, звичайно ж, освічена, й до порядку може привчити. Але Дарка — ти розумієш, не розбалувана, просто вільна, від народження вільна, а там… Ігор розповідав мені, вона їх, навіть старшокласників, за провину могла по фейсу відшльопати, й примовляла: «руки по швах! Руки по швах тримати!» І Серьожа також розказував, правда, Серьожка як завжди, сміявся і з цього… О, Господи, Серьожка, Сіренький! Як це, його вбили, як, Солю? Ігор сидить, повторює: «Сірий-Сіренький, хлопчик маленький… Котик Сірий, куди бєгал? В гай зелений — шо там дєлал?» Це він його так у дитинстві, а зараз, зараз…

Романія Василівна постановила, що на похороні Ігоря не буде. «Ти занадто давно не повертався… додому. До речі, для всіх, ти пишеш докторську в Канаді. Ах, не захистив і кандидатської? Не обходить. На сороковини „викличу тебе з далекого закордону“».

Незважаючи на удар, Королева спромоглася тут-таки обдумати геть усе. У Сумах ніхто не побачить навіть закритої труни. Транспорт звідси, так, до Києва, вона вже доручила замовити, повезуть без неї, вона ж на Київ уже сьогодні, нікого їй там не треба, «ні, я сказала, в готель, також ні, дякую, Ігорю, у Сергія на все вистачить його власних грошей».

Кремація на Байковому, участь у ритуалі візьме священник та вона, більше нікого, годі обговорювати, «буде тільки так». Урну поховають у Сумах, біля батька, так, на алеї цвинтаря праворуч від центральної, «ти, Ігорю, мав би пам’ятати наше місце». Тут уже відспівають при народі.

— Не знаю, що ти тоді подумала, Солю, Ігор же мені ще в неділю розповів, як його знудило, коли довелося йти на берег до потопельника, і яке у тебе було тоді обличчя. Ти ж таки всяке подумала, правда? А тут — як розмова про могилу батька зайшла, вона, Романія Василівна, нагадала: «я, Ігорю, не дивуюся, що ти не впізнав Сергійка у… цьому. І не лише тому, що спотворено. Ти ж і не дивився? Ти ж свого часу і до труни батька підійти був не годен. Я не гніваюся, ні, зовсім не гніваюся, зрештою, у кожного можуть бути особливості».

Ого, визнати право людей на особливості — це для Королеви таки було проривом…

Лесечка розповідала Соломії, що Ігор, рішучий, в усьому іншому не боягуз — з дитинства не може бачити мертвого тіла. Навіть у благосній обстановці, в труні. Звичайно ж не боїться, що покійник йому зробить щось лихе, а просто… Каже, що оболонка людини, яку покинули рухи, обличчя якої посіло невластивий, новий відбиток, здається йому абсурдом, і від цього охоплює огидна млість.

— Але головне, Соломіє… Я все одно тебе запитаю. Ти… Солю, ти не думаєш, що до вбивства Серьожі ми могли б мати якийсь стосунок? Саме «ми», я ще раз переконалася, немає окремішніх мене чи Ігоря, є ми, і роздумувати, чи міг би Ігор мати до цього стосунок через якусь свою вигоду, ну, чи інші міркування — це для мене так само, як припустити, що моя власна права рука наважилася на злочин, а ліва про це не здогадується. Ой, я таке несу, хіба рука може думати, здогадуватися? Але ж, Солю…

Лобода відчувала, що це запитання, таке, що воно кілька днів тому здавалося б неймовірним — зараз не може залишитися без відповіді. Вона поклала долоню на руку Лесечки, чи то злегка притисла, чи просто погладила смагляву шкіру.

А до себе говорила подумки, нервово. «Я не Лесечку заспокоюю, я й справді не вірю, щоби Ігор, власноруч чи руками найманця…»

Ага, впевнена, що через майно — ніколи. А через конфлікт? Хоча, близькі свідчать, є особливе ставлення, відраза до мертвого тіла. То й до процесу роблення мертвого з живого, еге ж, має бути залізне застереження? О, вже дійшло до «свідчать»… Не бридко формулювати так щодо друзів? І не спиняєшся, ось зараз — у голові розкручується, яким би міг бути немайновий конфлікт.

Дикість, проте… Богдан є сином Ігоря? Ліна хрестила в них Дарусю, і «що за кума, як під кумом не була»? Стривай, ні, тоді, якщо й так, а Ігор від Лесі йти не збирався, він волів би, аби хлопчик був за племінника. Йому не було б чого гніватися на наївного брата, який хотів з Ліною одружитися.

І головне — Соломія не вірила у цей варіант (сама таке придумала, але з життям воно не римується, від Онищуків брехнею не тхне!).

— Не кидай нас, Солю… І так важче нема куди, і, знаєш, Лінка сьогодні таке сказала — мовляв, Сергій через неї загинув, то, може, їй тепер краще вшитися з наших очей?

А Лінка — це ж кусок мого життя, та й не в тім справа, просто, у чому ж вона винна? Бігав Серьожа за нею, хотів її, але, ти ж його знаєш, і це для нього було як усе інше, без зайвих трагедій. І знову — не в тім справа. Просто — як їй було покохати, якщо не кохається?

Іще Лесечка сказала: «те, що Сергій сюди тихенько приїхав, те, що Ліна побачилася з ним, змилася з церкви, притаранила йому ту клятущу настоянку — ні про що не свідчить. Все це могло бути звичайною справою. А потім Серьожа залишився на березі сам, і якийсь звір, цілком-цілком чужий, звідкись узявся та й накинувся на нього».

— Так, Лесечко. Хай би усе було саме так…

— Солю, ти не віриш у маніяка. Я відчуваю це, Солю. То скажи мені щось, може, не зараз, але, Солю, що думає твоя руда розумна голова, як усе могло статися?

А Ліна того дня тет-а-тетів розповіла ось що. Вона мусила поділитися. Вона просто остовпіла, коли Романія Василівна відкликала її набік, та…

— Перекажіть своєму татові, що він може не хвилюватися.

Зі слів Романії Василівни виходило, що Степан Петрович, про існування якого Королева до цього не думала, написав їй листа. «Конверт, надісланий терміновим замовленням, принесли якраз перед тим, як я виїхала сюди. Добре, хоч не на фірму. Не бажаю розмірковувати, як ваш татуньо випантрував адресу й прізвище. В листі ж він повідомив, що мій „оболтус“