Іван Якович Франко - Boa constrictor, Іван Якович Франко

Півторака. Жінка Півторакова, котра робила в Германовій хаті в дестилярні, не знала ще нічо о тім і журилася тільки дитиною, котру лишила саму в хаті. Але нині не був звичайний вечір, – нині день виплати! Потомлені, виблідлі та посинілі лиця ріпників нині оживлювалися надією на той гірко запрацьований гріш: люди, що не раз по цілому дневі по сказали й слова до других, нині ставали говіркі, жартували та запрошували товаришів на горівку. Мертвий Борислав чим ближче ночі, тим більше оживав.

Побалакавши дещо з вірником та послухавши, що говорили урадувані ріпники, Герман пішов додому, щоб прилагодитися до виплати. Його голова повна була груд воску, контрактів, векселів, в вухах пробрязкувало срібло та золото, світ цілий бачився йому огромним ринком, на котрім він єдиний праводавець, він сам бере весь зиск. Всі прикрі, важкі враження нинішнього дня щезли, мов ніколи і не бували, бо тепер, – думав Герман, – коли його щастя вернуло, коли діла ідуть добре, тепер вся тота невчасна грижа не має ніякої підстави, не має розумної причини. Вона можлива тільки в нещасті і непевності, – але не тепер. Так думав Герман і сильно в то вірив і був би непомалу зачудувався, якби хто був посмів йому сказати, що нема пана над совість, нема сили, котра б могла їй розказати. Він прецінь сам був такий пан, – він розказав, і совість з усіма своїми рефлексіями замовкла, щезла, пропала!

Прийшовши домів, він сейчас запитав, що робить Готліб.

– Спит еще, – відповіла служниця.

– А не вставав за той час?

– Ні, не вставав.

– Ну, то добре, – проворкотав Герман і пішов до світлиці, в котрій находилася каса і де мала відбуватися виплата. Була то не обширна, попросту уладжена і майже зовсім не пристроєна світлиця. Насередині стояв сильний дубовий стіл, попри стіни лавки, коло стола пара крісел, а в куті залізна, вертгеймівська каса. Герман казав собі сюди знести свої рахункові книжки і поволі перебирав в них, виписував якісь цифри на чистий аркуш паперу, часом кинув перо, походив вдовж і повперек світлиці, вор котячи та рахуючи під носом, і знов брався до книжок та до пера.

Смерклося. Надійшов вірник, і за ним лавою привалили робітники. Всі нині говорили багато, шум і гамір хвилею линув до тихої хати. Вірник почав з Германом розмову про тижневу роботу. Він нині також був розмовний і веселий. Се був чоловік відмолоду вихований на чужій ласці, відмолоду прибиваний і давлений, котрий весь свій вік прожив чужою волею і в котрого не було ні своєї думки, ні навіть (бодай на вид) своєї втіхи та своєї жури. Щастя його пана тішило його, як власне, хоть сеся утіха не випливала з якогось там прив'язання або з якоїсь любові до Германа. Герман не був йому ні свояком, ні добродієм, ні нічим, він платив йому за надзорування так само скупо, як другим за роботу, а вірник чув се дуже добре і при нагоді не міг здержатися, щоб часом не потягнути до своєї нори деякого кусничка з багатої трапези свого пана. Але при всім тім він тішився його нинішнім щастям, не роздумуючи, чому і за що. Се вже сталося йому другою натурою.

– Матію, Матію, – кликнув вірник, відхиливши двері, ведучі до сіней, – Матію, ходи-но сюди, пан кличут, а швидко!

Матій, старий ріпник, був нині важна особа між ріпниками. Ціла їх товпа, стоячи в сінях і ждучи, поки закличуть за чергою до виплати, обступила його і Митра, слухаючи їх оповідання про небіжчика Півторака, котрого кості нині видобуто.

– Говоріт собі що хочете, – кінчив він свою бесіду і, сидячи на порозі, пикав файчину на короткім цибусі, – говоріт що хочете, а я кажу все, що бідному Іванові хтось прислужився!.. Як мя ту видите!

– Як то може бути? – заганули довкола ріпники.

– Я вже знаю, що говорю, – відповів Матій, сплюнувши.

– Ба, але хто ж би то такий? – спитали ріпники. – Хіба небіжчик що завинив кому?

– Ей, де там завинив, – відізвався Митро, що стояв побіч Матія, опертий о одвірок, – але хоть би чоловік і святий був, а вороги найдутся. Чи то нині за ворога тяжко?..

– Коби так за що друге, як за лихого чоловіка, – віді звалося кілька голосів.

– Матію, ходіт сюди! – закликав вірник, підхиливши двері. Але Матій сидів недвижно, пикаючи люльку, і не чув клику. Він мовчав. Його чоло морщилось, брови стяглись, немов якісь важкі споминки пересувалися по його голові, а він силувався зібрати їх докупи і витиснути з них щось дуже важного, дуже страшного.

– Матію, чи ти оглух, чи що такого? – пищав вірник в дверях. – Кілько разів маю кликати?

Матій за гамором і задумою і сей раз не дочув жидового крику, аж Митро трунув його в плече і сказав:

– А встаньте-но, от вас Мошко кличе до пана.

– А тріс би-с, жидівська пуго! – проворкотів Матій, встаючи, дуже злий, що поклик перервав йому думання. Коли встав, то його висока, хоть згорблена стать виднілася понад всіх других ріпників. Товпа проступилася, і Матій супокійним і важким поступом увійшов до Германової світлиці.

– Мусит щось старий знати, – сказав Митро, коли вірник запер за ним двері. – Щось дуже брови морщит, видно, що то не абищо такого.

– Господь там знає! Може, і єсть що… А то чути, що він ту віддавна вже, надивився на тутошні порядки.

– Та що то з того всего вийде, – відізвався якийсь немолодий вже ріпник з кута, – ції ту хто допімнесь за бідним робітником? От, був, жив, мучився, а відтак пропав десь, як собака, та й бувай здоров!

– Вже ви так не говоріт, – відповів Митро, – а от як Митерчуки впали були до ями, що ся була під ними линва урвала, то не з'їздила комісія? Гет випитували всіх, як то могло бути, чому ся линва могла урвати, ну, і не посадили жида до криминалу?

– Ба-а-а! – відповів ріпник з кута. – То було що інше, а се що інше. Чень же Матій сам на свої очі не видів, хто небіжчика пхнув в яму. Бо якби був видів, то чому не сказав давно? А тепер хоть би гадав-перегадав, то що з того вийде? На суді того доказати не здужає, і з цілої хмари буде пшик замість дощу!

А Маті й тим часом стояв в світлиці близько порога і розглядався довкола, немов хотячи доконатися, чи все ще на своїм місці. Вірник не знав, пощо Герман казав насамперед закликати Матія і о чім хоче