Іван Якович Франко - Boa constrictor, Іван Якович Франко

рідші, а особливо їм, молодим ще ріпникам, не лучалося бачити нічого подібного. Але ось здолини шарпнено сильно за дзвінок, і се продрухало їх з переполоху. Швидко вони підтягли кибель вгору і висипали кості на землю. Дивно застукали ті кості, голова покотилася долі горбком і опинилася аж коло самих ніг Германа.

– Чорт тебе! – крикнув Герман, відскакуючи набік. – Як сиплеш?..

Але він не міг більше нічого сказати, – тривога здавлювала йому горло. Знов дзвінок здолу. Ріпники шепчуть: «Господи, господи!» і забираються швидко опускати кибель вдолину. Герман, мов опарений, утікає від ями. Він чує холод в тілі, чує дрож, неміч, а в його голові крутиться, мов фуркотяче веретено, одна тільки фраза: «Gott's Fluch ber mіr! Gott's Fluch ber mіr!». Він і сам не знає, як і про що склалася тота фраза в його голові, і повторює її без мислі, без застанови, біжачи стежкою поміж ями. Йому бачиться, що ціла нога його мов в огні, що щось пече його в неї, щось давить і що відтам якесь дивне чуття розходиться по всім його тілі. Аж ось виліз з ями старий Матій і показує всім приржавілий мідяний перстень з червоним скляним камінцем.

– Ти, Митре, не тямиш того перстеня? – кричить він. Митро придивлюється, хоть трохи здалека, а далі скрикує:

– Господи, таж то самий мій перстінь, що-м три роки тому дав був Півторакові на заручини!

Всі ахнули, пізнали, що небіжчик – не хто другий, лиш Іван Півторак, котрий два роки тому не знати де подівся, лишивши молоду жінку з дитиною.

– Адіт, де бідний пропав, дай му, Боже, душеньці легко!

– Господи, як то не раз чоловікові смерть зайде, ніхто і не знає, де та що!

– Гей, то-то була поцтива душа – небіжченько!

– Вже хто, а ми оба жили, як рідні браття! – говорить Митро і замурзаним рукавом утирає сльози. Герман відсторонь чує тоту бесіду. Його обступило кілька жидів і говорять також живо – але він не слухає їх. Його збурена кров била, мов молот в груді. Лиш поволі серед людського гамору він успокоюється, силується бути супокійним, говорить навіть з жидами, але говорить без зв'язі, без застанови, сам не знаючи що. Але жидам та ріпникам ніколи довго пеняти. Наговорившись, назітхавши за покійником, вони розійшлися, – кості зложено на купу і присипано землею: «пай не лежат на сонічку божім» – і давня робота зачинається знов одностайно, мовчки, важко, мов і перерви ніякої не бувало. Часом тільки робітники при корбі забалакають до себе о нинішній новині.

Герман тим часом побіг далі. Його переляк потрохи успокоївся. Він став покрикати на ріпників, як котрі ліниво робили, кричачи, добирав чимраз більше смілості та сили, – заглушував в собі зрушення. Аж вкінці неспокій немов зовсім улягся, думка звернулася доразу на щоденні, практичні питання, Герман видобув нотатку і зачав записувати імена робітників, котрі нині при виплаті могли надіятися не одержати повної зарібнини. Однако все-таки щось немов тіснило його. Не оглянувши всіх ям, він побіг до магазинів, відтам до дестилярні, всюди крутився, заглядав, кричав, – одним словом, силувався бути тим, чим був донедавна – невгомонним, практичним Geschіftsmann-ом.

– Herr Prіncіpal, Herr Prіncіpall – почув нараз за собою голос вірника, що занімався набиранням робітників, годженням їх на роботу і надзирав над ними через тиждень.

Герман обернувся. Вірник, маленький, обшарпаний жидок, біг за ним, задиханий, почервонілий, махав руками і головою, немов цілий був на пружинах.

– Nu, was іst geschehen? – спитав Герман, не можучи дочекатися від нього слова.

– Ja, kommen Sіe nur, kommen Sіe nur! – кричав вірник і не переставав розмахувати цілим тілом на всі сторони.

Герман поступив пару кроків к ньому і силувався угадати, що так зрушило вірника, звичайно чоловіка тихого і повільного.

– Ja, kommen Sіe nur, kommen Sіe nur! – кричав він. – іm Schacht Nro 27 hat man a Matkі gefunden, a soі a Matkі, – Gott gerechter!

При тім вірник брався долонею за голову, махав руками, немов показуючи тягар найденої матки, і робив різні, на вид безумні та дивоглядні рухи.

– А-ах! – вирвалося мимовільно з уст Германа. Так ось чого біг за ним вірник, ось що так розрадувало його! Герман, хоть віддавна привик слухати подібних вістей, став тим разом як вритий. Він думав, що щастя зовсім уже відвертається від нього, а воно ні. Щастя все ще служить йому, він сильний по-давньому, він нічого не боїться, нічим не потребує журитись! Що йому тепер пусте балакання глупих ріпників, що псоти сина, що грижа з жінкою! Щастя служить йому, а вони всі мізерні хробаки супротив нього, – вони мали б мати таку силу, щоб затроїти йому життя? Ні, ніколи! Не то життя, – і одної хвилі він не дасть собі замутити всіми тими мізеріями! Се нове, несподіване щастя жбухнуло, мов хвиля води, в душу Германа. Його гордість, тілько разів сьогодня понижувана різними споминками, так сильно підкопана невмолимою рефлексією, ожила, одужала наново, почала надуватися, підносити голову вгору. Йому почало здаватися, що воно прецінь нічо такого важного – се нове щастя. Щастя природа була винна йому, – хіба ж вона не знає, які контракти він поробив, кілько б він шкоди утерпів, якби вона не ставилася на час зі своїм скарбом? Вона знає се – і стає на час. Вона покірна його волі, служить йому так, як служить всякій силі. і він сила, він не потребує навіть розказувати, потребує тільки хотіти, його воля – закон природи, її сповнення конечне, як конечне сповнення всякого закону!

Гордим, смілим поступом зблизився Герман к щасливій ямі, коло котрої лежала величезна, свіжо видобута груда воску – перша з надибаної матки. Він радісним оком оглянув той скарб, між тим коли невсипуща корба витягала догори вже другу подібну груду. З якою величною повагою Герман казав занести віск до магазину, з якою царською великодушністю обіцяв робітникам, працюючим коло сеї ями, додати до їх тижневого зарібку по гульденові! З якою щедротою він в пориві радості дав ущасливленому вірникові сейчас на місці 5 з[14] р[15] надзвичайного «трінгельту». Він справді в ту хвилю був в своїх очах паном, царем многовладним, котрого слухає, перед котрим кориться не тільки весь сей народ, але і сама природа!

Сонце вже хилилося на захід над Попелівську гору. На небі не було і хмарки, в природі залягла тиша, переривана тільки гамором робучого люду, котрий розповідав собі про нинішню новину, т. є. про видобуті з ями кості Івана