Річард К. Морган - Зламані янголи

За пару хвилин ходи вздовж жовтої лінії одна з вулиць вийшла до вузького мосту, підвішеного над сухим каналом. Міст, який протягнувся на двадцять метрів, трохи здіймався вгору, а на протилежному боці впирався в рельєфний бетонний виступ. За сто метрів з кожного боку від нього паралельно йому тягнулися ще два мости, які теж здіймалися вгору. Дно каналу було всіяне сміттям, яке заводиться в будь-якій міській зоні: викинутою побутовою технікою, з потрісканих корпусів якої висипалися схеми, спорожнілі пакунки з-під харчів і знебарвлені від сонця вузли з тканини, що нагадували мені застрелені з кулеметів тіла. Над усім цим по інший бік звалища нависав в очікуванні хмарочос.

Випробовувати людське…

Шнайдер завис на початку мосту.

— Будете переходити?

— Так, і ви теж. Ми ж партнери, пам’ятаєте?

Я злегка штовхнув його в поперек і пішов за ним — так близько, що він не міг зупинитися. Обробка посланця старанно опиралася передбойовим гормонам, необхідність в яких відчував мій чохол, і в мені заговорила дещо істерична веселість.

— Я просто не думаю, що це…

— Якщо щось піде не так, можете звалити це на мене, — я знову його штурхнув. — А тепер ідіть.

— Якщо щось піде не так, ми загинемо, — безрадісно пробурчав він.

— Так, як мінімум.

Ми перейшли на інший бік; Шнайдер при цьому тримався за перила так, наче міст гойдався на сильному вітрі.

Борт на протилежному боці виявився краєм безликої п’ятдесятиметрової під’їзної площі. Ми зупинилися за два метри від краю, дивлячись знизу вгору на байдуже обличчя хмарочоса. Ті, хто оточив підвалини будівлі бетонною плитою, навмисно чи ні створили ідеальне місце для масової розправи. Ніде не було жодного укриття, а зі шляхів відступу залишалися тільки вузький незахищений міст і карколомний стрибок у порожній канал.

— Відкрита земля, зблизька і здаля, — замугикав Шнайдер, відтворюючи мелодію та слова однойменного революційного гімну кемпістів.

Я не міг поставити це йому на карб. Відколи ми опинилися в вільному від радіозавад повітряному просторі довкола міста, я й сам пару разів помітив, що мугикаю цю фігню: версія Лапіне, досить близька до кемпістського оригіналу, щоб оживити минулорічні спогади, звучала повсюди. Торік оригінал пісні можна було почути на пропагандистських каналах повстанців щоразу, коли переставали працювати радіозавади уряду. Цю, вочевидь, повчальну пісню про те, як приречений батальйон добровольців утримував позицію проти численніших ворожих сил з любові до Джошуа Кемпа та його революції, співали під ефектну джанк-сальсову музику, що, як правило, застрягала в голові. Більшість бійців, якими я командував під час атаки на Північний рубіж, могли проспівати її напам’ять і частенько так робили, бісячи політичних офіцерів, як правило, надто сильно настрашених одностроями Клину, щоб якось цьому протидіяти.

Ба більше, її мелодія виявилася настільки заразливо легкою в запам’ятовуванні, що навіть найвідданіші прибічники корпорацій з числа громадян не втримувалися й замріяно її мугикали. Цього в поєднанні з мережею інформаторів Картелю, які працювали виключно на комісійній основі, було досить, щоб виправні заклади по всій Санкції-IV невдовзі переповнилися політв’язнями-меломанами. Це так сильно навантажило правоохоронців, що було викликано дорогу консультаційну групу, яка вигадала новий, відцензурований текст на оригінальну мелодію. Для виконання пісні-заміни про маленького хлопчика, який осиротів під час раптового нальоту кемпістів, але згодом був узятий на виховання добросердим корпоративним блоком і повністю усвідомив свій потенціал як топ-менеджера планетарного рівня, було створено та представлено Лапіне, вокалістку-конструкта.

Оскільки це була балада, їй бракувало романтичних подробиць оригіналу, пов’язаних із кров’ю та славою, але оскільки певні фрагменти кемпістського тексту в ній було повторено з прорахованою заздалегідь злобою, люди, як правило, плутали ці дві пісні й співали якийсь покруч із обох текстів, які часто з’єднували між собою мугиканням сальсової мелодії. При цьому будь-які революційні почування повністю губилися. Консультаційна група одержала премію, а також роялті за похідний твір від Лапіне, яку тепер крутили на всіх державних каналах. Невдовзі в неї мав вийти альбом.

Шнайдер припинив мугикати.

— Гадаєте, вони все продумали?

— Мабуть, що так, — я кивнув на підвалини хмарочосу, в бік полірованих дверей заввишки аж п’ять метрів, швидше за все, незамкнених. Обабіч масивного входу стояли два постаменти зі зразками абстрактного мистецтва, які можна було назвати «Симетричне зіткнення яєць» або (я для певності посилив нейрохімію) «Напіврозгорнута зброя багатократного знищення».

Шнайдер подивився туди ж.

— Вартові?

Я кивнув.

— Звідси я бачу два гнізда з кульовими автогарматами та щонайменше чотири одиниці променевої зброї. І зроблено це з чудовим смаком. Серед усіх цих скульптур вони майже непомітні.

У певному розумінні це було добрим знаком.

За два тижні, які ми на той час провели у Лендфоллі, я не бачив майже жодних ознак війни — хіба що на вулицях вечорами було трохи більше одностроїв, а на деяких високих будівлях стирчали турелі швидкого реагування. Загалом не соромно було подумати, ніби все це відбувається на якійсь іншій планеті. Але принаймні корпорація «Мандрейк» видавалася готовою до того випадку, якщо Джошуа Кемп усе-таки зможе прорватися до столиці.

Випробовувати людське тіло на руйнування — це лише один з передових напрямків, які є пріоритетними для поточної дослідницької програми корпорації «Мандрейк». Наша кінцева мета — максимальна користь від УСІХ ресурсів.

«Мандрейк» придбала цей об’єкт усього десятиліття тому. Те, що вона збудувала тут споруду, розраховану на збройне повстання, свідчило про значно розвиненіше стратегічне мислення, ніж у будь-якого іншого корпоративного гравця на тутешньому ринку. Логотипом корпорації був розрубаний ланцюг ДНК на тлі зі схем, наполеглива промоція в її рекламних матеріалах, що обіцяла більше за ті ж інвестиції від новачка на ринку, відзначалася цілком доречною крикливістю, а її справи з початком війни стрімко покращилися.

Непогано.

— Гадаєте, вони зараз на нас дивляться?

Я знизав плечима.

— На вас завжди хтось дивиться. Таке життя. Питання в тому, чи помітили вони нас.

Шнайдер скорчив сердиту міну.

— То як гадаєте: вони нас помітили?

— Сумніваюся. Автоматизовані системи точно на це не налаштовані. Війна надто далеко, щоб користуватись аварійними налаштуваннями за замовчуванням. Ми в одностроях «своїх», а комендантська година аж о десятій. Ми нічим не виділяємося.

— Поки що.

— Поки що, — погодився я й відвернувся. — Тож ходімо — хай нас помітять.

Ми знову пройшли мостом.

— На митців ви не схожі, — зауважив промоутер, набравши останні символи нашої шифрувальної послідовності. Ми вже встигли перевдягнутися з одностроїв у нічим не примітне цивільне вбрання, яке купили того ранку. Нас оцінили, щойно ми зайшли у двері й, судячи з усього, оцінили невисоко.

— Ми — охоронці, — люб’язно повідомив його я. —