Маріам Сергіївна Петросян - Дім, в якому…

не зі мною, а я його перервав. Потім упіймав мене у фокус, і це виявилося ще неприємніше. Навіть голова розболілася.

— Добре, — сказав він. — Забудьмо про того тебе, котрий живе в дзеркалі.

— По-твоєму, це не я?

— Ти. Але не зовсім. Це ти, спотворений власним сприйняттям. У дзеркалах ми всі є гіршими, ніж насправді, не зауважив?

— Ні. Ніколи про це не думав.

Я раптом зрозумів, що за дурниці ми верземо:

— Досить клеїти дурня, Сфінксе. Це не смішно.

Сфінкс засміявся.

— Смішно, — сказав він. — Чесне слово, смішно. Як тільки ти починаєш щось розуміти, перша твоя реакція — витрусити із себе це розуміння.

— Я нічого нікуди не витрушував.

— Подивися туди, — Сфінкс кивнув на дзеркало. — Що ти бачиш?

— Жалюгідного каліку в синцях, — озвався я похмуро. — А що ще я можу там побачити?

— Тобі поки що краще уникати дзеркал, Куряко. Принаймні доки не перестанеш себе шкодувати. Поговори-но про це з Лордом. Він узагалі ніколи не дивиться в дзеркало.

— Чому? — страшенно здивувався я. — Якби я бачив у дзеркалі те, що бачить він…

— А звідки ти знаєш, що він там бачить?

Я спробував уявити себе Лордом. Лордом, який дивиться в дзеркало. Це загрожувало потужним приступом нарцисизму.

— Він бачить щось на кшталт молодого Боуї. Тільки ще гарнішого. Якби я був подібним на Боуї, я б…

— …стогнав, що схожий на перестарілу Марлен Дітріх і мріяв би виглядати, як Тайсон, — підказав Сфінкс. — Цитую дослівно, тому не вважай це перебільшенням. Те, що бачить у дзеркалі Лорд, зовсім не схоже на те, що, дивлячись на нього, бачиш ти. І це тільки один приклад того, як дивно часом поводять себе відображення.

— Ага, — мляво кивнув я. — Зрозуміло.

— Дійсно? — здивувався Сфінкс. — А от мені не дуже. Хоч я зав­жди цим цікавився.

Мені раптом захотілося про дещо його запитати. Це питання давно мене мучило.

— Скажи, Сфінксе, а Македонський… Чому він такий? Ви віддали його на поталу Лері? Чи він був таким від самого початку?

— Яким — таким? — наморщився Сфінкс.

— Ну — таким. Послужливим.

— А-а, і ти туди ж, — протягнув він. — Що ми йому такого жахливого заподіяли? Нічого. Але ти мені не віриш, тож дарма я тобі це сказав.

Ну, я справді не повірив. Абсолютно.

— Чому він зав­жди за всіма прибирає? Усе всім подає? Йому це подобається?

— Не знаю чому. Здогадуюся, але точно — не знаю. Одне можу сказати. Це не ми постаралися.

Мабуть, вираз мого лиця був дуже промовистий.

Сфінкс зітхнув.

— Він вбачає в цьому своє призначення. Так мені видається. Його попередня робота була набагато тяжча. Він працював ангелом, і це його дістало. Тож тепер він щосили старається довести свою корисність в якій-завгодно іншій ролі.

— Ким-ким він працював?

Від Сфінкса таких вибриків я чекав щонайменше. Якось саме собою розумілося, що це — сфера Табакі. Але у Сфінкса був свій стиль. Він не став заглиблюватися в цю тему.

— Ти все добре почув, — сказав він. — Я повторювати не буду.

— Ага, — пробурмотів я. — Нехай.

— Придивися. І побачиш, що він зав­жди старається випередити наші прохання. Зробити щось іще до того, як його попросять. Він узагалі не любить, коли з ним заговорюють. Це його оречевлює.

— Що-що? — не зрозумів я.

— Не лю-бить, — повторив Сфінкс по складах. — Коли його помічають. Коли до нього говорять. Коли про щось запитують. Коли звертають на нього увагу. Його від цього коцюрбить.

— Звідки ти знаєш? Він сам сказав?

— Ні. Просто я живу поряд.

Сфінкс нагнувся й пошкріб щиколотку протезом, ніби палкою.

— Він любить мед і волоські горіхи. Газ-бульку, бродячих собак, смугасті тенти, круглі камені, приношений одяг, каву без цукру, телескопи і класти подушку на обличчя, коли спить. Не любить — коли йому дивляться в очі або на руки, коли дує сильний вітер та облітає тополиний пух, не терпить одягу білого кольору, цитрин і запаху ромашок. І все це може побачити кожен, хто завдасть собі клопоту придивитися.

Я не став казати, що живу в четвертій надто недовго, щоб запримітити такі подробиці щодо найбільш потайливої людини в Домі. Замість цього я сказав:

— Знаєш, Сфінксе, не треба про мене нічого говорити Лері. Я передумав.

Він раптом знову нагнувся до дзеркала:

— Чому?

— Бо це ж ти запропонував. А я не хочу, щоби він вважав, ніби я донощик.

— Так?

Сфінкс начебто не довіряв моєму відображенню. Вигляд воно мало дійсно неприємний. Зачаєно донощицький. Розтерзаний і підлуватий. При цьому сам я нічого такого не відчував.

— Так, — сказав я, дедалі дужче нервуючись. — Не хочу бути донощиком ні на жарт, ані не на жарт. І ти обіцяв забути про моє відображення!

Сфінкс подивився через плече. Ніби порівнюючи.

— Ага. Але мене притягують метаморфози. Вибач. Більше не буду. Значить, Лері нічого не казати? Від твоїх гарантій лишиться пшик.

— Ну то біс із ними!

Я зітхнув із полегкістю. Я був майже впевнений, що зробив усе правильно. Причому в найостанніший момент, коли ще маленьке щось — і стало б занадто пізно. Це було якось пов’язано з задзеркальним Курякою — дуже неприємною людиною. Може навіть — з давнім і заслуженим донощиком. Як на те, наше зі Сфінксом спілкування в туалетах поволі ставало традицією. Я і він в оточенні умивальників та пісуарів. Розмова — а тоді все нараз міняється, перевертається догори дриґом. Чомусь мені здавалося, що цього разу такого перевороту не буде. Що мені вдалося його уникнути.

Сфінкс роздивлявся свої джинси, нарешті перейнявшись їхнім станом.

— Лері все ж таки не завадило би полякати. Цілу раковину засвинив…

— Звідки ти знаєш, що це він?

— А хто ж іще? Кнопку в ліжко, жуйку в капець, пасту на умивальник — його масштаб. Табакі так не працює. Після жартів Шакала пів-Дому лежить у руїнах. Він на дрібнички не розмінюється. Тому це Лері. По суті, як бачиш, він зовсім іще дітвак.

Я засміявся:

— Дітвак, який голиться.

— А що тебе дивує? Доволі поширене явище.

Він нагнувся і ще раз, морщачись, пошкріб ногу.

— Та чого ти весь час чухаєшся? — не витримав я.

— Блохи. Напевно, таки вони. До тебе ще не добралися? Дивно.

— Блохи? — розгубився я. — Від Нанетти?

— Якби ж то від Нанетти. Був би шанс, що їх можна вивести. Але це Сліпий їх наносить. Не труїти ж ватажка морилкою. І блохи — це ще не найстрашніше. Іноді він приносить на собі кліщів. Посеред зими. І не одного, а декількох видів. Ти коли-небудь знімав із себе кліща? Головне — не смикати, щоби не залишити голівку…

— Сфінксе, ти жартуєш? — не витримав я.

— Жартую, — сказав він серйозно. — Я взагалі смішко, а ти не помітив?

— Чого б то просто не сказати людині закрити рота, якщо питання цієї людини дратують? Навіщо аж так мудрагелити?

Сфінкс не відповів. Зітхнув, іще раз пошкріб щиколотку і пішов. У мокрій до пояса сорочці, з плямами зубної пасти на дупі. Паста була не дуже