Кларис Ліспектор - Пристрасть, згідно з Г. Х., Кларис Ліспектор

я цілком моральна — тією мірою, що роблю те, що маю робити, і відчуваю те, що маю відчувати? Раптом моральне питання здалося мені не настільки приголомшливим, радше надзвичайно дріб’язковим. Моральна проблема, щоб ми могли ототожнити себе з нею, має бути водночас менш вимогливою і більш значущою. Адже як на ідеал, вона замала і неприступна. Невеличка, коли до неї підступитися; неприступна, оскільки до неї не підступишся. «Від спокус горе світові, — бо мусять спокуси прийти; надто горе людині, що від неї приходить спокуса!»[3]  — чи не в Новому Заповіті це було сказано? Рішення мало бути збережене в таємниці. Етика моралі полягає в тому, щоб зберегти її в таємниці. Свобода — це таємниця.

Хоча я знаю, що навіть у таємниці свобода не спокутує провину. Але треба бути більшими за почуття провини. Моя крихітна божественна частинка більша за моє людське почуття провини. Бог більший за мою істотну провину. Тому я віддаю перевагу Богові, а не своїй провині. Не для того, щоб перепросити за себе і втекти, а тому, що почуття провини принижує мене.

Я не хотіла більше нічого робити для таргана. Я звільняла себе від своєї моралі — навіть не зважаючи на те, що це викликало в мені страх, цікавість і захоплення; і багато страху. Я тепер нічого не робитиму для тебе, бо вже не знаю значення любові таким, яким, я думала, що знала його раніше. І також, те, що я думала, що знала про любов, із цим також прощаюся, я вже майже не знаю, що це таке, вже не пам’ятаю.

Можливо, я одразу знайду інше ім’я, набагато жорстокіше, набагато більше за саме явище. Або ні. Хіба любов — це не тоді, коли ти ніяк не називаєш суть речей?

Але тепер мені відомо дещо жахливе: я знаю, як це — потребувати, потребувати, потребувати. І це нова потреба, в сенсі, який я можу лише описати як непевний і жахливий. Це потреба, що не відчуває жалю до моїх потреб і не відчуває жалю до потреб таргана. Я сиділа нерухомо, стікаючи потом, так само, як і зараз — і тепер бачу, що є щось більш серйозне, більш невідворотне і суттєвіше понад усе, чому я за звичкою давала імена. Я, що називала «любов’ю» мої сподівання на любов.

Але тепер у цій непевній дійсності природи, і таргана, і сну наяву мого тіла, я прагну пізнати любов. І я хочу знати, чи була надія компромісом з неможливим. Чи це було просто відстрочення того, що можливо зараз — того, чого я не маю лише через страх. Я хочу саме цю мить, яка нічого не обіцяє, а лише те, що є, те, що відбувається зараз. Це суть того, чого я хочу і чого боюся. Це суть того, чого я ніколи не хотіла. Тарган торкався мене своїм чорним, гранчастим, блискучим байдужим виглядом.

І тепер я почала дозволяти йому мене торкатися. Насправді я все життя боролася з глибоким бажанням дозволити себе торкнутися — а боролася, бо не могла дозволити померти тому, що називаю своєю добротою; смерть людської доброти. Але тепер я вже не хотіла із цим боротися. Мала існувати доброта — настільки інакша, щоб вона не здавалась добротою. Я не хотіла вже опиратися.

Із відразою, з відчаєм, з мужністю: я скорилася. Було надто пізно, і тепер я цього хотіла.

Чи хотіла я лише тої миті? Ні, інакше я б полишила кімнату набагато раніше, або принаймні ледь зауважила б таргана — скільки разів до того мені траплялися таргани, і я збивалася зі шляху? Я скорилася, але зі страхом і риданнями.

Я подумала, що якщо задзвонить телефон, я маю відповісти на дзвінок і все ще зможу врятуватися! Але, ніби нагадування про вимерлий світ, я згадала, що зняла слухавку. Якби я цього не зробила, він міг би задзвонити, а я могла би вибігти з кімнати, щоб відповісти на дзвінок, і ніколи, ніколи вже туди не повертатися.

Я згадала про тебе, про те, як я цілувала твоє обличчя, обличчя чоловіка, цілувала, цілувала його повільно, і коли настала черга поцілувати твої очі — пригадала, що тоді відчула сіль в своєму роті і що сіль сліз твоїх очей була моєю любов’ю до тебе. Але було те, що навіть більше огорнуло мене страхом в любові: твоя невинна, дитяча прісна субстанція у глибинних глибинах солі: твоє ще прісніше на смак життя було дароване мені в обмін на поцілунок, а цілувати твоє обличчя означало затяту, терплячу роботу любові, не обтяженої смаком, це була жінка, що плела чоловіка, як ти виткав мене, непримітне ремесло життя.

Непримітне ремесло життя.

Цілий день я цілувала прісний осад із солі сліз, і незнайома доти кімната почала набувати впізнаваних рис — чогось, що я пережила раніше. Якщо доти я не впізнавала її, то лише тому, що це було таким самим прісним життям, моєю найглибшою, також прісною кров’ю. Я усвідомила, що мені знайоме усе навколо. Фігури на стіні, я пізнавала їх по-новому. Я також пізнавала пильного таргана. Пильнування таргана було проживанням життя, моє власне пильноване життя жилося саме собою.

Я помацала кишені халата, знайшла сірники і сигарету, запалила її.

Біла маса таргана всихала і злегка жовтіла на сонці. Завдяки цьому я усвідомила, що минуло більше часу, ніж я гадала. На мить хмара затулила сонце, і я побачила ту саму кімнату без нього.

Не темну, просто без світла. Тоді я зрозуміла, що кімната існує сама по собі, що вона не є самою лише спекою від сонця, що вона також може бути холодною і спокійною, немов місяць. Уявляючи, якою була б місячна ніч тут, я глибоко вдихнула, ніби ввійшла у спокійні води. Хоча я також знала, що холодний місяць так само не був кімнатою. Кімната існувала сама по собі. Це була висока одноманітність вічності, що дихала. Це налякало мене. Світ не злякав би мене лише якби я стала світом. Якщо я — це світ, я не боюся. Якщо хтось є світом, він керується чутливим радаром.

Коли хмара пройшла, сонце в кімнаті стало ще яскравішим і білішим.

Час від часу тарган робив миттєвий порух вусами. Його очі продовжували монотонно споглядати мене, два нейтральні, фертильні яєчники. У них я впізнала свої два анонімні інертні яєчники. А я не хотіла, о, я так відчайдушно не хотіла!

Я відклала слухавку, але хтось може прийти і подзвонити у двері, і тоді я буду