Жослін Сосьє - Шахтоємці, Жослін Сосьє

якими ти сміялась і балакала в монастирі, були лише приятельками, а душа твоя перебувала тут, зі мною, з усіма нами, твоїми братами й сестрами, хоч ти і прагнула іншого життя.

Нам було тоді 15–16 років, нас непокоїли сни, що квапили щонайскоріше залишити підлітковий вік. Ми не сумнівалися, що одного дня здобудемо славу — ти царюватимеш серед небес насолоди, а я... «А де будеш, до слова, ти? Матимеш золото, якого цураєшся? Чи кохання, якого уникаєш?» Часом тобі вдавалась іронія...

Нам вдалося не піти далі цих химерних підліткових балачок. Вдалося ще довго терпіти пекельне коло знущань і зрад, до яких із часом ми звикли, тож ми мали одного чудового дня залишити Норко неушкодженими разом із валізами, повними сподівань, та отримати все те, чого ми вимагали від життя. Та замість цього я не можу позбутися жахливої згадки про те, як тебе розчавили тонни каменюк — розбили, знищили, викреслили із життя назавжди!

І хто тепер має рятувати ситуацію? Я?! Мушу вбрати твої усмішку і грацію та вигулювати твою подобу коридорами «Чотирьох сезонів» так, ніби вони не здатні відрізнити ілюзію від реальності?

О ні, я більше не гратиму в цю гру! Твій образ я повертатиму до життя лише у своєму старому дзеркалі у ванній кімнаті мого будинку в Канґірсуджуаку. Чиню я так тільки для себе, для особистого задоволення і заради свого болю. Я уважно вдивляюсь у люстро, мої губи легшають, очі наповнюються блиском — і я бачу тебе, дівча з ясними очима, екзальтовану замріяну дівчину, а потім бачу тебе такою, як ти була б нині, у 47 років, моєю приятелькою, якій я повіряла б усі радощі свого шлюбу, свої материнські тривоги, неспокій за майбутнє моїх трьох хлопчаків-напівкровок та свою самоту — авжеж, Анжело, я розповідаю тобі про свою самотність, глибоку самотність, і невже, хай де ти є, ти не відчуваєш моєї присутності поруч?!

Часом метаморфоза відбувається без мого бажання. Під час тривалих самотніх прогулянок берегом бухти — аж до злітної смуги й далі, далеко углиб. Багато годин наснаження чистим повітрям, розміреної ходи, безмежжя на обрії, поступового зосередження — і я відчуваю, як легшають кроки, як мої м’язи м’якшають і стають ґраційнішими. І тоді я розумію, що під моєю шкірою ось-ось вибухне диво, що все моє єство потягнеться до тебе, що я спіймаю твій погляд, твою усмішку, рухи твоїх рук і ніг. І серед крижаної тиші Нунавіку я вже не медсестра з диспансеру в Канґірсуджуаку, яку видивляються скельні куріпки, а Анжела Кардинал, мала Анжела, яка весело прямує до свого щастя.

Пригадуєш, ще коли ми мешкали в Норко, у мене часто виникало раптове бажання бути тобою? За мить на твоїх очах відбувалося перевтілення. Ти сміялась і запитувала мене: «Невже я справді схожа на перелякану ляльку?». Я любила слухати твій сміх.

Коли я вперше відчула, як моє тіло вселяється у твоє, на нас була небесно-блакитна сукня. Ти так і не дізналася про це — бо я не розповідала. Я не хотіла, щоби ти знала про моє захоплення блискучими шатами, від яких я так завзято захищала тебе. Попри зовнішню браваду я залишалася дівчинкою, що не наважувалася зізнатись у любові до підозрілих жіночих чарів. Адже я знала, чого це коштувало тобі.

Якось я опинилася сам-на-сам з однією з твоїх суконь — і не втрималася. Вона лежала на ліжку, пишна, з воланами і мереживом, блищала під сонячним промінням, аж тремтіла від гордощів. Прегарна сукня з жорсткого тюлю, прикрашеного маленькими білими квітами, закріпленими між вишитими стрічками, — вона спалахнула, коли сонце зазирнуло в одне-єдине віконце нашої кімнати. Мені стало млосно.

У кімнаті я була одна — на всьому поверсі також нікого не було, принаймні мені так здавалось, тож я, відкинувши вагання, начепила на себе сукню.

Достатньо було доторку мусліну до моїх ніг, аби я відчула бажання танцювати й кружитися, достоту казкова принцеса на яскравій картинці... щоразу, вбираючи сукню, так поводилася ти... Насолода мене приголомшила. Я стала невагомою, стрункою, прозорою, мов порцелянова лялька — і саме життя розкрило мені обійми. Усе навколо усміхалось мені привітно. Я ніби танцювала на хмаринці. Ніжний вихор підхопив мене і поніс, і ніс... аж поки я не зауважила на собі цікавий погляд насмішника Тура та не збагнула, що радощі затуманили мені розум, і я вибігла із кімнати, потрапивши до класу, і мене викрили.

Тур ані миті не вагався. Він був упевнений, що має справу з Анжелою. Тур зрадів, що ти опинилась у його владі, що поки він знущатиметься з тебе, зграя не стоятиме за його спиною; ти була старша за нього, та водночас значно ніжніша і м’якша, а отже, для вовченяти в пошуках легкої поживи ти була ідеальної жертвою.

Він ніби ввібрав у себе всю жорстокість, на яку був здатен, і кинув перший-ліпший дотеп, який йому спав на думку:

— Диви, ще одна МакДаґл, вицяцькована, мов гарбуз!

Я враз перетворилася на Томмі.

Тур збирався щось додати, аж раптом помітив невідповідність. Я зауважила, як він скосив погляд — Тур зрозумів. Він зробив рух, щоби наблизитись і переконатись у тому, чому не йняв віри, та я була швидша.

— Тільки спробуй!..

Почервонівши, я стиснула кулаки — якби було треба, я била б його ногами й руками, так лякала мене сама думка про те, що він розповість іншим.

На щастя, він кинувся на підлогу, тож бити не довелося і я повернулася до кімнати, твердо вирішивши в разі чого заперечувати все і, головне, більше ніколи не підпадати під чари твоїх суконь.

Та бажання вбиратись залишилося. Бажання відчути легку тканину на своїй шкірі, торкання криноліну до моїх ніг, прагнення пурхати, а не ходити, відчувати, як зникає з-під ніг земля, як я злітаю на крилах сукні і сонячних променів! Це бажання залишилося зі мною назавжди, тож не раз я ловила себе на ході, як у балерини, з піднятими руками, ніби їх тримають численні шари криноліну й воланів, з усім тілом скерованим у стрибок. Гадаю, я таки злетіла б, якби не збагнула, що я у звичайних штанях і в сорочці, одягненій на ще одну сорочку, виконую комічну роль, яку хтось може побачити.

Я стала значно обачнішою, навчилася змінюватися з власної волі, потай, без зайвого ризику — лише щоби почути твій сміх. Це було нашою спільною таємницею.

Тепер я роблю це винятково на самоті, як біла жінка-каллунак, загублена серед Північного краю.

Перед злетом, коли ми прощалися біля трапа, Ной запитав