Джеймс Паттерсон - Бікіні, Джеймс Паттерсон

таким чином, щоб дати уявлення, як можуть зараз виглядати діти, що зникли декілька років тому. За його спиною Барбара сказала Гокінсу:

— Потрясаюче! Ми вже просиділи тут дві години — й анічогісінько! Вам не хочеться просто взяти й закричати?

Левону теж хотілося закричати: «Де моя донька?!!!» Нахилившись до приймального віконця, він спитався в жінки потойбіч:

— А лейтенант Джексон знає, що ми тут?

— Так, пане, безперечно, знає.

Левон сів поруч із Барбарою й потер перенісся. «Чому Джексон змушує нас так довго чекати?» — подумав він. А ще кін подумав про Гокінса — щось надто швидко подружився він із Барбарою. Левон довіряв інтуїції своєї дружини, але вона, як і більшість жінок, швидко сходилася з незнайомими людьми. Інколи — занадто швидко.

Левон побачив, що Гокінс почав щось писати у своєму блокноті. У цей момент до відділка увійшла якась дівчина-підліток, стала в чергу й заговорила неприємним пронизливим голосом. Від роздратування в Левона ледь голова не луснула.

На десяту п'ятнадцять він уже встиг так завестися, що скидався на вируючий вулкан, що колись, у доісторичні часи, підняв цей острів з океанських глибин. Левон відчув, що ось-ось вибухне.

Розділ 28

Я сидів біля Барбари на жорсткому пластмасовому стільці, коли почулося, як у кінці довгої вузької кімнати відчинилися двері. Левон прожогом зірвався зі свого стільця, і не встигли двері повністю відчинитися, як він уже був лицем до лиця з копом.

Копу було під сорок, він мав густе чорне волосся і шкіру з кавовим відтінком. Частково він скидався на Джимі Смітса, частково — на Бена Аффлека й частково — на острівного короля серфінгу. На ньому були піджак і краватка, а на талії бавовняних штанів висів поліцейський значок. Золотий значок. Це означало, що перед нами — детектив.

Барбара та я підійшли до Левона, і він познайомив нас із лейтенантом Джексоном. Джексон спитав мене:

— А який стосунок ви маєте до Макденіелсів?

— Друг сім'ї, — швидко зорієнтувалася Барбара, а я додав:

— Я — з «Лос-Анджелес таймс».

Джексон пирхнув, зміряв мене уважним поглядом, а потім спитав:

— А ви знаєте Кім?

— Ні.

— Чи маєте ви якусь інформацію стосовно її нинішнього місцезнаходження?

— Ні.

— А цих людей ви знаєте? Чи ви тільки щойно познайомилися, скажімо — вчора?

— Так, ми щойно познайомилися.

— Цікаво, — криво посміхнувся Джексон і спитав Макденіелсів: — Ви розумієте, що в цього чоловіка робота така — газети продавати?

— Ми прекрасно це розуміємо, — відказав Левон.

— От і добре. А щоб вам було ще зрозуміліше, поясню, що кожне слово, мовлене вами містеру Гокінсу, потрапить із ваших вуст прямісінько на першу сторінку «Л.-А. Таймс». Як на мене, то він мені не потрібен. Містере Гокінс, посидьте тут, я покличу вас у разі потреби.

Тут втрутилася Барбара:

— Лейтенанте, ми з чоловіком учора ввечері все обговорили й вирішили ось що. Ми довіряємо Бену, і він має за плечима вагому підтримку «Л.-А. таймс». І тому він зможе зробити для нас більше, аніж ми самі.

Джексон повільно видихнув, вгамовуючи своє роздратування, але, здавалося, погодився/ з цією думкою. І звернувся до мене:

— Усе, що зірветься з моїх вуст, має бути узгоджене зі мною, перш ніж ви вшиєтеся робити репортаж. Ясно?

Я сказав, що ясно.

Кабінет Джексона займав куточок у тильній частині приміщення. Там було одне вікно й шумно гудів кондиціонер. На синюватому гіпсокартоні стін, біля телефону, виднілися записані номери.

Розкривши блокнот, лейтенант показав Макденіелсам на стільці й став записувати основні дані, а я лишився стояти, спершись на одвірок.

Потім Джексон приступив безпосередньо до справи і, виходячи, на мою думку, з припущення, що Кім любила погуляти, почав розпитувати про те, як вона зазвичай проводила вечори, про чоловіків у її житті та про вживання наркотиків.

Барбара відповіла лейтенанту, що Кім — студентка-відмінниця. Що офірувала кошти одній дитині в Еквадорі через Християнський дитячий фонд. Що вона — дівчина дуже відповідальна, і тому це дуже дивно й дуже нехарактерно для неї, що вона й досі не відповіла на їхній дзвінок.

Джексон вислухав усе це з неприховано знудженим виразом обличчя, а потім резюмував:

— Я й не сумнівався, що ваша донька — янгол. Жду не діждуся того дня, коли хтось прийде і заявить, що їхній син — останній бовдур, а донька — дешева шльондра.

Левон скочив на ноги, Джексон теж підвівся, але трохи спізнився, і це забезпечило Левону перевагу. Він штовхонув копа долонями в м'ясисті плечі, і той із гучним тріском гепнувся об стіну. Плакати та фото полетіли додолу. Не дивно, якщо в стіну гепнути тараном вагою приблизно сто вісімдесят фунтів.

Джексон був кремезнішим та молодшим, але в жилах Левона бурхливо вирував адреналін. Не зупиняючись, він простягнув руки, схопив Джексона за петельки і жбурнув об стіну. Знову почувся оглушливий тріск — то лейтенант бебехнувся головою об гіпсокартон. Намагаючись підвестися, він ухопився за спинку крісла, крісло перекинулося — і коп знову полетів додолу.

Сцена була вражаючою — навіть без завершального монологу Левона.

Вирячившись на Джексона, що лежав на долівці, він сказав:

— Доварнякався, сучий сину?!

Розділ 29

Низенька опецькувата жінка-поліцейський прожогом кинулася до одвірку, де я стояв як укопаний, намагаючись вмістити у своїй свідомості те, що сталося: Левон напав на копа, збив його з ніг та ще й сучим сином обізвав.

Джексон уже встиг підвестися, а Левон і досі важко дихав.

— Гей, що тут таке? — верескнула полісменша.