Джейн Лоурен - Все одно ти будеш мій, Джейн Лоурен

Так...

Я вийшла з кухні й пішла до своєї кімнати. Звідти я подзвонила Лії. Вона сказала, що буде чекати мене в аудиторії. Я хотіла з нею порадитись щодо мого божевільного гостя. Я нарешті почала одягатися. Зупинилась я на джинсах і сорочці у червону клітинку. Потім зав'язала волосся у високий хвіст, намалювала очі, губи блиском, і все, я готова. Зачинивши за собою двері своєї кімнати, я в коридорі натрапила на маму:

- Доброго ранку, - сказала я.

- Доброго, Ані. Ти вже йдеш? - відповіла мама і обняла мене.

- Так, мене Лія чекає в коледжі.

- Ти дуже гарно виглядаєш. Снідала?

- Дякую, так. Я робила собі омлет. На кухні ще трохи залишилося. Якщо хочеш, можеш і собі взяти.

- Добре, гарного дня тобі, донечко.

- І тобі, мама, - я поцілувала її на прощання і пішла одягати кросівки. 

Покрутилася перед дзеркалом. Вигляд у мене справді чудовий. Одягнувши зверху плащ, я вийшла з дому.

Дійшовши пішки до коледжу, я пішла в аудиторію на математику. Там я побачила Лію, але без Райана. Це дуже дивно.

- Привіт, Лі! - підійшла я до Лії і обняла її.

- Привіт, дорогенька. Як ти? Розказуй! Як вечеря? - почала мене розпитувати Лія.

- Ось якраз хочу тобі розповісти про це. Я прийшла з вечірки, а там уже сидять Паркери. Чоловік, жінка і їхній син. Ну і сам містер Паркер старший і місис Паркер такі ввічливі. Не то що їхній синочок...

- Скільки йому років? Він старший? - запитала Лія.

- Я не знаю, але, так, він старший від мене, йому більше двадцяти двох, я гадаю. - продовжила я.

- О, а він хоч красивий? - запитала Лія сміючись. 

Вона знову за своє.

- Так, навіть дуже... - вдихнула замріяно. - Але сьогодні він поводив себе так, що я почала його боятися. 

- У чому річ?

- Обізвала його ідіотом, за що він мене ледь не вбив. Притиснув мене до стінки і сказав, що я повинна показати йому місто сьогодні. Щось типу екскурсії. Ох, Ліє, я не знаю, що мені робити...

- Ну, подруго, я не знаю, але я б пішла з ним на екскурсію. Він старший, він дуже красивий. Раптом це доля? - відповіла подруга, знизивши плечима.

- Та яка доля? Ти знущаєшся? Я його боюся, мені некомфортно знаходитися поруч з ним!

- Ані, ти ще його зовсім не знаєш! Може це його обкладинка "поганого хлопця"? Знищ її, - почала переконувати мене Лія.

- Але, Лі... - хотіла домовити я, але вона мене перебила:

- Ніяких "але"! Ти їдеш з ним на побачення! Ось це моя тобі порада, і ти потім мені ще дякувати за це будеш.

- Це не побачення, алло! - зауважила я, шоковано дивлячись на неї. Лія кинула на мене розлючений погляд. Я здалася.

- Ну, добре, я поїду з ним на екскурсію, але змінімо тему нарешті, - погодилась я,  продовжуючи: - До речі, де Райан? 

Лія нервово засміялася.

- Він від вечірки ще не відійшов. Цілий ранок таблетки їв, і тому я наполягла, щоби він залишився дома.

- Бідний. Здається, він досить весело провів час. 

- Не те слово...

Після цього зайшла наша математичка і пара розпочалася. Потім англійська, історія і правознавство. Фух, на сьогодні все. Ми вийшли з Лією з коледжу, я попрощалась із нею й пішла додому. Всю дорогу, чи правильно я зробила, що погодилася іти з Дейвом. Все-таки, це класна нагода показати йому, хто тут головний. Прийшовши додому, я зайшла та побачила Емілі і Роберта, вони збиралися кудись іти.

- Доброго дня! - ввічливо промовила я до них.

- О , Ані, привіт! І тобі. Як ти, як навчання? - запитала мене Емілі, осліплюючи мене своєю усмішкою.

- Дякую, все в порядку. Ви кудись їдете?

- Так, ми вирішили піти прогулятися з твоєю мамою. Ти ж теж ідеш кудись з Дейвом? - запитав містер Паркер.

Коли він встиг розповісти про це своїм батькам? От... ідіот. 

Принаймні у своїх думках я можу так його називати...

- Так, вирішила показати йому моє місто. Думаю, йому і вам тут сподобається. 

- Так, нам вже подобається, Вашингтон - чудовий! - відповіла місис Паркер, задумавшись. - Тоді бажаємо вам гарно провести час. 

- Дякую, вам також.

Пізніше до нас спустилася моя мама і вони пішли з будинку. Я наважилася піти до Дейва. Повільно піднялася, постукала у його двері. Почувши його "заходьте", я зайшла всередину. Він сидів на ліжку і дивився на щось у ноутбуці. Як тільки стала біля нього, хлопець усміхнено подивився на мене, і сказав:

- О, ти вже прийшла? Ну то як, ми їдемо? 

- Якщо хочеш їхати, то через двадцять хвилин чекаю тебе внизу. Якщо цей час пройде, а тебе не буде - я нікуди не їду, - сказала погрозливо я, і, розвернувшись, повернулася у коридор, не дочекавшись його слів.