Валерій Олександрович Шевчук - Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук

Петра Григоровича Олени Григорівни, уродженої Скорупиної. Лежав тут прах і найзнаменитішого із роду Темницьких, єпископа Йоасафа, в миру Івана, який приїхав умирати додому, і остання його воля була бути похованому в родинному склепі. Цей гріб уже розпався, тож наказав підняти покришку і побачив прах, одітий в пишні єпископські одежі, які зовсім не зітліли. Прах змушені були вийняти, бо треба було замінити долішню дошку, яка цілком зігнила, і під парчевою подушкою знайшли якісь рукописи, писані химерним, викрутасним почерком, як писали в першій половині XVIII століття – були це вірші чи пісні, бо біля деяких із них значилися ноти.

Ті папери стали трухою, але я захотів їх забрати звідти, однак, коли виніс на повітря, вони ніби згоріли в моїх руках, розпавшись у попіл. Прочитати тих паперів я не зміг, за винятком кількох уривків з аркушів, захованих в оправу, обшиту атласом – далі в цьому писанні я ці листки використаю. Лежали тут мої дядьки Андрій та Григорій із дружинами, також батько і матінка. Десятим, не рахуючи дітей, ліг сюди Петро Михайлович, його труна різко різнилася свіжістю дерева, але була точнісінько така, як в усіх, тобто дубова, нічим не оббита. Мене здивувало, що такі труни цілком подобали на ті, які доводилося бачити в римокатолицьких монастирях, та й сам звичай ховати у склепах католицький – очевидно, це залишилося в родинній шляхетській традиції, адже ми колись числилися серед польської шляхти.

Із однією із цих трун у мене зв’язано дитячого спомина. Якось батько поїхав, захопивши й мене, до брата Григорія Петровича і ми, діти, в гулянках забігли на горище, бо там, як сказали дядькові дівчатка, є справжня труна. Григорій Петрович тримав її для себе підготовлену, більше того, мав звичку, на когось розсердившись чи з кимось посварившись, забиратися на горище, лягати в труну і навіть у ній спати – саме в такий спосіб він найкраще заспокоювався; приводив при цьому приклади із стародавніх аналів, що так чинили не раз славетні мужі із християн та й поган. Коли ж ми, діти, лазили дивитися на гроба, виявили в ньому торбини із сушеними сливами, яблуками, грушами та вишнями. Старша кузина моя сповістила, що батько тримає сушню тут навмисне, одне, що тут досить сухо, труна стояла неподалік комина, а друге, Григорій Петрович бажав, щоб дубові дошки ввібрали, як він пишно казав, аромат садів – тоді йому, мертвому, здаватиметься, що лежить у власному саду, а сад Григорій Петрович вельми любив, плекав, багато віддаючи йому часу. Зараз у тій труні відскочила бічна дошка; я нахилився, щоб роздивитися покійника, коли підняли покришку, і мені здалося, що з труни й справді йде легкий фруктовий аромат.

Покійників я не боюся, бо випало у військових походах побачити їх стільки, що не бажав би того нікому. Не раз бачив і покійників у гробах: свого часу відвідав київські печери, з великою цікавістю приглядаючись до мумій святих; бачив у Володимирі мощі князів Юрія Всеволодовича[11], Андрія Боголюбського[12] та його сина Гліба Андрійовича, юнака вісімнадцяти літ; пам’ятаю, мене вразило, що лиця їхні були монголоїдного типу; бував я у Суздалі, де відвідав мощі тамтешніх святителів; бачив Андрія Боболя[13] у Полоцьку, Карницького в Люцині[14], погрібальницю герцогів курляндських у Митаві – вони не викликали в мене страху, а тільки властиву людині цікавість. Але найбільше вразив набальзамований семидесятилітній старець герцог Ернест Бірон[15], давнішній страшний правитель Росії. Він був, навіть у прах перейшовши, навіть у старих літах винятково гарний, і тоді я подумав, що з’єднання краси й жорстокості очевидячки природне, адже це майже правило, що писані красуні надто люблять себе, а надто люблячи себе, не можна любити інших; відтак красуні й красені здебільшого виростають черстві, немилосердні й вимагають поклоніння своїй красі. З другого боку, не раз буває, що гармонійно з’єднується і бридкість із жорстокістю, бо бридка людина через свій гандж стає ущербна і метиться навколишнім за ту ущербність, як завжди буває при крайнощах у нашому світі, а краса та бридота і є такі крайнощі, хоча й стоять на різних полюсах, однак до себе вельми часом і близько.

Але всі зустрічі із мертвим світом не зачіпали мого серця, таки трохи зчерствілого через воєнне життя, відтак усі ті мерці: святі, князі, герцоги були для мене не більше як видовищем, а я глядачем видовища, а що воно жахне, тим більший з’являється інтерес; згадаймо, з яким захопленням дивились у давні часи на глядалищах, коли гладіатори вбивали один одного, чи коли бились із звірями й на очах гинули, чи коли ігемони публічно мучили та карали непокірних християн. Тут же, при гробах рідних, я відчував щось цілком протилежне. Після того, як у мене в руках розпались у попіл вірші та пісні мого дядька, єпископа Йоасафа, я відчув у душі незнаний досі трепет – мені тут, у напівтемряві, де хиталися червоні тіні, де стояла не моторошна, а врочиста тиша, було не просто цікаво, а хвилююче цікаво, а може, й не цікавість то була, а почуття особливого осяяння – на мить здалося, що не гроби оце переді мною, а дерево, бо недаремно родоводи звикли малювати у формі дерева, а головне – це було моє дерево, гілкою якого є й я сам; відтак щось священне отінило мене в той час, і я гостро усвідомив, що хоча всі оці померлі уже ніщо у цьому світі, що вони навіки шматки недотлілої плоті, але вони, в певний спосіб, з’єднані в дусі і що ця з’єднаність більша, ніж собі уявляв. Так, вони – тіні зникомі, але тінь ніколи не виникне, коли немає предмету, отже коли є тінь, існує й предмет. А ще має бути присутнє джерело світла, яке предмета освітить – саме це і є передумовою виникнення будь-якої тіні.

Так, справді, я бачив тіні, відчував, хоча й не бачив, предмета, а ще більше – джерела світла, яким міг стати тільки дух, саме це світло й наповнило мене вщерть, і я раптом збагнув дивну, хоч, може, й просту істину: можна любити й самий прах близьких до серця померлих; коли ж те, що любиш, існує, то це вже не ніщо, а таки щось, а коли є щось, то існує й предмет, котрий і витворює тіні зникомі. Більше того, вони хоча й зникомі, але не навічно, бо й дерево, освітлене сонцем, тінь творить, а неосвітлене