Валерій Олександрович Шевчук - Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук

служби, посів би належне й почесне місце, як це посів Іван Михайлович, котрий є дворянським маршалком у рідному краї. Семен, Петро і я були послані у військову службу з метою відрізати нас від рідної землі та маєтків, не кажучи вже й про те, що на війнах ще й убивають, але можлива й вислуга: Семена вбили, а Петро дослужився чину полковника і міг би проіснувати й не зазіхаючи на батьківську частку, і тільки сама заздрість до брата, тобто до нього, Івана Михайловича, або ж і ненависть, повернула його назад у рідні краї, де він і намагався якнайбільше братові допекти. Саме тому, сказав категорично Іван Михайлович, і я мав би не полишати служби, а вона в мене складалася цілком щасливо (це правда, зазначу), а десь осісти в тих краях, куди мене закинула доля (в Естляндії, наприклад, подумалося мені). Коли б так сталося, батьківський маєток знову міг би зібратися докупи, всі були б задоволені й без зайвого розпорошення.

Я раптом побачив перед собою страшне, п’яне, із запаленими червоними очима, обличчя. І мені стрілило до голови, що брат мій безумний, що оця химерна мислительна сітка, яку сплів оце переді мною, не дідова чи батькова, а його твориво, що вона, сітка ота – павутиння, а він павук, адже павук завжди прив’язаний до свого плетива, а без нього не проживе. І мені здалося, а може, так сталося, бо і я випив, примушений братом, більше трунку, ніж звичайно собі дозволяв (а трунок, як казав, зле на мене діє), що тіло мого старшого брата розбухає, а голова меншає, а руки й ноги виростають у довгі зламані лапи, а на дні щелепи – не мед, а отрута, і він зараз уприсне її в мене, вплутає у ті виплетені мислительні сітки і спокійно та задоволено стане мене пожирати. Бо коли б повірити цьому павуку: і дід, і батько навмисне творили із нас блудних синів, тобто не ми самі йшли з дому, а були в культурний спосіб прогнані, навіть на смерть нашу сподіваючись, як на добру річ задля збереження майна – чим більше нас помре, тим менше майно буде розшарпане. Я цьому не міг повірити, бо не могла це бути правда. Правда була інша, може, також не вельми приваблива, але ж не така безумна. Отож, на мою думку, правда була в тому, що й дід, і батько, аби зберегти панство наше, бажали, щоб ми стали законними коліщатками держави, яка пожирала нашу батьківщину, а отже, від того монстра обереглися; коли ж станемо плоть від плоті її, пожирати нас їй буде ні до чого. Саме це сказав мені свого часу отой загадковий Микола Миколайович, з кола Василя Капніста, з яким мені довелося пройтися Невським проспектом, сумно згодившись, що й він таке коліщатко, але те, що багатьом із нас вдалось утиснутися в махину імперії, од пожертя нас не вберегло. Так, сказав тоді Микола Миколайович, ми ніби збереглися, зберегли свої маєтки, але духа й волю втратили, і це, може, й навіки, коли не отямимося. Саме в цьому і є анатомія рабства, виходу з якого мій співрозмовник не бачив, бо це рабство не було примусове, а добровільне. Отож, дивлячись на розмите обличчя, що плавало в диму переді мною, і слухаючи безумні братові речі, я вдруге жахнувся, адже тоді, коли полишав військову службу, мав тверде переконання: досить повернутися на рідну землю, і я вб’ю в собі сірого звіра. Але, виявляється, за братовою логікою, я тут цілком зайвий, бо призначення моє – бути викиненим із рідних пенатів і десь пропасти в непрохідді чужих просторів. Здається, це саме відчував і брат Петро – ось чому в п’яному безумстві він ішов у яри, ліси, болота, поля і стріляв там у блудні вогні, намагаючись їх спекатись, знищивши.

– Я, я, – сипів мені в обличчя допряма п’яний мій старший брат, – маю посісти весь батьківський спадок! А ви, блудяги, згиньте й пропадіть!

Після таких слів у цьому домі більше залишатися я не міг, тому кинувся геть. Брат, важко тупаючи ногами, біг слідом і горлав:

– Всі ви передохнете, передохнете, блудяги, а я маєтку розпорошувати не дам! Чорти вас усіх поберуть і перечавлять. Бо я, тільки я тут господар!

На щастя, мій візник коней не розпрягав, очевидно, йому того не запропонували, а може, тому, що возив раніше Петра Михайловича і міг знати, як кінчаються візити в цей дім. Тому я зміг вскочити в повоза, а візник, готовий бувши, хльоснув коней, і ми викотилися з двору, і вчинили це цілком вчасно, бо почули за спиною несамовитий гавкіт – за нами було спущено собак. Але пси за межі двору не побігли і я, озирнувшись, уздрів серед двору розколошкану й розшарпану здоровенну постать Івана Михайловича, яка несамовито махала руками і щось горлала. На ганку мій позір вихопив більшу пляму: там збились укупі жінка й діти Івана Михайловича й також щось верещали. Коні мої гнали вскач…

Так і не встиг сказати братові про мету, з якою до нього завітав. Звісно, передусім то була візита чемності після повернення додому. Але, знаючи, що брат вимагатиме частку з Петрового маєтку, я вирішив певною мірою зробити супротивний хід проханням узяти участь в упорядкуванні родинного склепу, принаймні виділити для того певні кошти й робітників, хоч добре відав, і Варвара це мені потвердила, що він не дасть ані копійки і не виділить жодного майстра. Коли ж трохи заспокоївся від тих пристрастей, подумав: так воно, може, й краще, з братом Іваном чим менше спілкуватися, тим здоровіше, а перебувати на віддалі ліпше для обох, отже, з лихого виходить і добре, матиму принаймні те щастя, що не бачитиму його та й не влазитиме в мої справи, бо він завжди такі речі любив.

Отож склепом вирішив зайнятись насамперед. Спершу наказав провітрити його, бо дух там стояв важкий і спертий. Для цього розчинили двері навстіж і відслонили кілька продухвин, які чомусь були забиті старим ганчір’ям. Через тиждень я спустив до льоху людей і зліз драбиною сам. Було запалено кілька смолоскипів, і в нерівних червоних спалахах побачив десять великих гробів і ряд менших – там були вмерлі діти. На деяких трунах дошки повідпадали, але на кожній була мідна табличка із іменням покійного. Гріб Петра Григоровича, мого діда, було засмолено, як довідався згодом, за наказом Григорія Петровича, так само й гріб баби, а дружини