Наталія Ярославівна Матолінець - Варта у Грі, Наталія Ярославівна Матолінець

— А хто це був тоді? — Варті неодмінно кортіло дізнатися, кому вдалося так, граючись, присадити самовпевненого чеського чародія.

— Це неважливо.

— І все ж?

— Це єдиний мій родич, і я завдячую йому життям, — голос мага став сухим. Він подивився на Варту з палючою злістю. — Бо мої батьки померли, Аґато. І батьки моїх батьків. І їхні батьки теж. Їх підло, жорстоко, підступно зрадили. Тому ліпше тобі цього не зачіпати. Я теж не ладнаю зі своєю темрявою, якщо копнути глибше.

***

— Алхіміки сказали, що їм до одного місця, про Що ми там домовлялися зі світляними, — повідомила Дикоросла настільки безтурботно, наче йшлося про підліткові сутички, а не про криваву Гру.

— І що тепер? — Варта залпом випила всю чашку м’ятного чаю, яким пригостила подруга, і зиркнула в бік балкону. Златан сказав, що має забігти до готелю і сам знайде її, щоб вирушити на пошуки мітки.

— Тепер треба сподіватися, що в нас не буде жертв з алхіміків. Бо ті паскуди на поступки не підуть, — Дикоросла потягнулася й позіхнула. — Але ж дивина яка!.. Я була певна, що хоч Моль має трохи клепки в голові.

Варта пригадала денну зустріч із Молібденом.

— Не певна я щодо його клепки, — видала вона і подивилась на карту, залиту чаєм. Дві червоні краплі на ній ніяк не підказували, де мала б бути третя.

— Тайфун сьогодні йде до алхіміків, — кинула Дикоросла. — Може, їм з Максом вийде втовкмачити в ті дурні крейдяні довбешки, що ми вчора перемогли. А яким шляхом — це вже інше питання. Неф обіцяв зібрати пошукову групу, а мене присадили, бачте, на телефон випитувати, в кого мітка проявилася, — Дикоросла знову позіхнула.

— Я теж шукатиму мітку, — кинула Варта.

— Не нарвися на когось зі світляків, — відьма потягнулася до полички із зіллями, розлитими у крихітні баночки. — Вони після вчорашнього, мабуть, не дуже задоволені. І ось тобі, — вона поставила на стіл баночку з червонуватою сумішшю, — це для підсилення. Випий усю й одразу. Смакує, як блювотина, але ефект того вартий. Далі оця зелена мамалига — це труйка. Якщо треба, аби хтось не ворушився занадто, але при цьому вижив.

— Дякую, — Варта сховала обидві пляшечки до сумки.

— А давай я тобі ще поворожу! — Дикоросла, підхоплена власного ідеєю, сіла на диван і схопила подругу за руку. — Однаково поки що нічим зайнятися. А так хоча б дізнаємося, з ким ти одружишся!

Дівчина закотила очі.

— Краще б ти мені наворожила наступну мітку.

— Ну, вибачайте, але це не до мене, — Дикоросла стиснула долоню Варти і проколола її до крові шпилькою, яку висмикнула з волосся. — О, та-ак, течи-течи... — прошепотіла відьма, коли кров розбіглася по долоні, заповнюючи складки та лінії, насичуючи їх змістом, видимим лише їй.

Дикоросла заплющила очі й почала наспівувати щось нерозбірливе, розхитуючись по колу.

Варті здалося, що в кімнаті потемніло. Що дух трав, який тут завжди висів, тепер сплівся в одну сітку з павутини і обхопив її, відьму, подушки і диван, карту, стіл, банки із зіллями. Темні штори затріпотіли. Наспів подруги став хрипом.

Кров почала висихати.

— Дивись, дивись, — нестямно пролепетала Дикоросла, погладжуючи долоню подруги тремтячими, шорсткими, порізаними пальцями. — Дивись, скілько-то їх є! Моя бабка мені би пальці повтинала, коби знала, що я тобі відкриваю. Але я тобі відкрию, не турбуйси, я нич від тебе не втаю. Бо твея кров до мні говоре. А те, же кров повідала, то завши правдиве є. Диви си! — вона шарпнула Варту до себе й зашепотіла швидко-швидко, мов проклята. — Побіля тебе трійко є. Єдин світлий, але світло його туманне, мовби то тінь лишень. Але не буває так, же тінь без власника. Того бережи си. Другий! Отсей темний. Чорна душа його і помисли чорніші. Руки в крові його. І страхом повен. Третій — такого я ше не бачила, скільки не жию. Не світлий і не пітьмавий. Тіні не має. Зате має тінь велику на душі. Вогень, що палить його й тебе... ой, лишенько! — Дикоросла зойкнула. — Тебе спалить.

— Котрий? — видихнула Варта.

— Третій. І... постій... І другий теж! — відьмині повіки сіпнулися, а тоді вона зареготала, гортанно й страшно. — І першиий! Три смерті на тебе ждуть! Три смерті!.. Аха-ха! Трійко смертей. І ще єдна любов. Єдна, страшна любов. Але тилько... непевна вона ще.

Вона пробурмотіла щось наостанок і затихла. Варта висмикнула руку з долонь подруги і швидко витерла кров. Ворожіння їй не сподобалось. Але вона часом розважалася так з Дикорослою, бо її передбачення, страшні чи хороші, нечасто збувалися.

— То що я там вигадала цього разу? — подруга стрепенулась від шалу, який напав на неї перед тим, і підвела на Варту вже цілком свідомий погляд. — Тільки не кажи, що Люцема!

— Ні, спасибі! Ти сказала, що біля мене троє. І всі мене вб’ють, — повідомила Варта з натягнутою посмішкою. — Звучить так собі. Але тричі не вмирати. А ще там була страшна любов.

— М-дя... — Дикоросла закусила великий палець і клацнула зубами по нігтю. — Не бути мені ворожкою, хоч як бабка Рутмера билася над тим...

— Не переймайся. Я вирішила, що після Гри візьму відпустку і поїду до Праги. Знайду собі там якогось чеха, і буде мені страшна любов.

— Ніяких чехів! — запротестувала відьма і раптом стихла, ніби прислухалась до чогось, а тоді повернулась до Варти з непідробним збентеженням на обличчі. — Чех тебе уб’є.

— Після тих трьох? — хмикнула дівчина, проганяючи хвилювання.

Проте відьма похитала головою:

— Оце ж дурне в голову лізе! Не зважай. Ліпше якось попросимо Велессу тобі наворожити чого. У неї з любасами краще справи йдуть...

Дикоросла силкувалася посміхатися, але стурбованість усе ще пробігала її обличчям, ніби хмари травневим небом.

***

Після туманного, але вельми неприємного ворожіння Дикорослої у Варти цілковито зникло бажання чекати на Златана. Вона рішуче обійшла площу Ринок, перебігла книжкові розкладки біля Федорова і відчула себе спокійно, тільки коли опинилася в сквері біля Порохової. Сонце сідало, промальовуючи в повітрі золоті смуги, які так нагадували павутину енергії.

Чаклунка сіла на лавку спиною до сонця і примружила очі, вишукуючи. Вона