Каролін Ламарш - День пса, Каролін Ламарш

могло. Найтихіший пташиний крик, ледь чутне поскрипування підлоги, найменше шерхотання думок — і я не могла склепити повік, і моє серце мало не розривалося на шматки, і в животі важчало, і очі пекло: мов дві жарини, де кров б’ється, неначе молот у кузні. На ранок мене знаходили сліпою — чи майже сліпою. Від утоми мене хитало, очі наповнювалися сльозами. Мені кортіло бути вродливою, сильною, подобатися тату — а він, певно ж, бачить мене звідти, де він там є! Тато був гарний і сильний — ще до того, як захворів; делікатні недоліки зазвичай додають чоловікові чар: він мав дещо завеликі вуха і надто густі вії. Атож, найбільше я хотіла подобатися йому, широко розплющувати — як він — на світ чисті, замулені очі, тихі, мов озеро високо в горах. Під пишними заростями вій татові очі виблискували темною кригою. Ці очі ніби навіки були приліплені до скелі. Мої ж були теплими і живими, мов імпульсивні тваринки, піщані змійки або лиси. Злі очі звіра. Невинні очі тварини. «Невинне творіння!» Так зазвичай казала мама, коли я дратувала її лінощами або іншими недоліками: скажімо, коли не могла правильно попрасувати блузку чи прийняти замість неї повідомлення на телефоні, коли — по сорок разів на день — дзвонили у справах Асоціації удів. Часом мені здавалося, що слово «невинна» вона вживала свідомо, щоби не вжити інше — «дурепа».

Кілька місяців тому — одразу по смерті тата — я помітила, що мій зір погіршився. Одного дня мама попросила передати їй черпак, а я подала руку — ніби окремий чужий предмет, руку, яку взяла другою рукою. «Тримай!», — сказала я. І я була вдячна мамі за те, що вона розсміялась і попросила залишити руку у спокої — не варто було занурювати її в суп. Я аж засмутилася: мені кортіло, аби мамина рука взяла мою — міцно і радісно, як вона зазвичай бере овочі, перш ніж почистити їх, помити і посолити, розпалити вогонь, перемішати усе, спробувати на смак і, зрештою, нагодувати родину. Або те, що від неї лишилося. Адже тато помер.

Завдяки мамі я не опеклася, бо швидко прибрала руку. Тоді я вирішила щодня робити вправи для очей. Раніше тато щовечора полоскав горло. Веселе було булькотіння, глухий такий спів — авжеж, горлянка співала, бо він робив це, наспівуючи. Часом я також полоскала горло теплою водою. І ми разом співали, вибулькуючи. Мені було так смішно, що зрештою я випльовувала воду в дзеркало у ванній кімнаті.

Мамі сорок, мені двадцять. Я не вмію жити сама — так вона каже. Реагую дивно і їм забагато. Ось що каже мама після татової смерті. «Він помер. Помер. Це доконаний факт», — каже вона і дивиться на себе у дзеркало. Та я знаю, що він десь тут, позирає на мене, любить мене. Спостерігає за світом, видивляється, чи не прийде хлопець, який забере мене. І звідти, з неба, він робить коридор зі своїх рук, які розкидає, мов сфінкс, — коридор, до якого линуть усі хороші хлопчики, а в кінці коридору чекаю я, без мами, я — така вродлива й струнка, а ще з довгим волоссям, ага!

Тож я чекаю. На чоловіка. Скажімо, на архітектора, який примусив би мене покинути маму і збудувати десь в іншому місці власне гніздечко. А якщо він не прийде сам — що ж, за ним піду я. Прийду несвідомо — як тоді, коли схопила за руку чоловіка край автостради. Мама залишилася в автомобілі, а стояла поруч із іншими, що зупинилися через пса. Не всі в одному місці, ні — нас було троє: чоловік із чорним круглим комірцем, юнка у яскраво-червоному і я; інші були далі — якийсь тип вийшов із вантажівки, другий сидів (дивна річ!) поруч зі своїм ровером. Той, що опинився біля мене, скидався на вайлуватого старця. О, хотіла б я подібного чоловіка, не тендітного, міцного, який примушував би мене гарувати і ніколи мене не торкався б! Ніхто не повинен мене торкатися, адже те, що навколо моїх м’язів, надто огидне, надто м’яке, тож хтось мусив би бути зі мною злим — через кохання до мене, через те, що має голодити мене і лупцювати щовечора, аби я заснула. Уві сні я буваю вродлива — вкрите синцями обличчя, туго напнута шкіра на кістках, що виступають. Уві сні я могла б нарешті розвести ноги. І він узяв би мене. Брав би мене щоночі, багато разів за ніч. І я не відчувала б нічого.

Часом, коли я залишаюся з мамою, то уявляю себе покійною. Коли ремигаю навпроти неї чи керую «Ауді» разом із нею, немовби спостерігаю збоку за власним похороном — достоту як дивилася на погребання тата. На моєму похороні ніхто не сумує, ніхто за мною не шкодує — ніхто, навіть мама. Можливо, вона радіє — еге ж, однією проблемою менше. Тепер, уявляючи мертвого пса, бачу спершу тварину на автостраді; нікому немає до неї діла, на неї уваги звертають не більше, аніж на купу сміття. А я під’їхала на великій швидкості на татовій «Ауді». Авжеж, мама вчепилася в мапу. А я вчепилася у кермо, я могла нарешті робити те, чого справді хотіла. Тож я зупинилася і, оскільки вона сідати за кермо не хотіла, то залишилась усередині разом із непотрібною наразі мапою — і хай тепер ображається і ненавидить мене! А я хочу побачити мертвого пса! Мамі я сказала б, що це загублений собака, що власник у відчаї шукає його, тож слід з’ясувати, кому він належить. Ні, — зі звичним похмурим виглядом сказала б мама, — це пес, якого покинули навмисне, який нічого не вартий, порожній каркас, а не пес, якого ніхто не шукає і ніколи вже не шукатиме. Та я її вже не слухала б, я перетнула б автостраду з ризиком для життя, з ризиком приєднатися до непорушного тіла пса. Добігши до нього, я побачила б кров, зупинилася б, відчувши страх — страх підходити ближче, торкатися нашийника і шукати ім’я собаки. На мить мені не стало б сміливості підійти і перевернути тіло, щоб перевірити нашийник. І я на себе сердилася б. І питала б себе, чому мама така переконана, що власник собаки не засмутиться через його зникнення. І подумала б, що, напевно, вона не засмутилася б, якби померла я. Вона така холодна, бо не любить кров, не любить нічого такого, бо вже отримала свою дозу — те, що сталося з татом, — і більше місця для крові у ній немає. А я упевнена, що господар шукатиме пса, що не заспокоїться, поки не довідається