Євгенія Анатоліївна Кононенко - Слово свого роду, Євгенія Анатоліївна Кононенко

У романі Нобелівського лауреата Кутзее «Елізабет Костелло» є епізод, де жінка тішить оральним сексом смертельно хворого чоловіка. Автор кваліфікує цей акт не як блуд, а як християнське милосердя, адже жінка полегшує останні дні земного життя людині, яка страждає. Так само та жінка з Утрехта, працюючи повією, парадоксальним чином виявилася не приниженою, а самостійною людиною, яка не догоджає жодному тирану, а заробляє гроші на статевих комплексах чоловіків. На гріху ласолюбства, засудять її святі отці. Але ж ніхто з них не засуджує жінку, яка заробляє на гріху обжерливості, тримаючи ресторан. А ласолюбство і обжерливість — однаково смертні гріхи. До речі, та сама жінка сказала: «Як важко не було б обслуговувати клієнтів, це краще, ніж варити борщі якомусь ідіотові».

Але і з борщами теж не все однозначно. В моєму тексті «БЕЗ МУЖИКА» є абзац про тих чоловіків, для яких домашні борщі є першорядною цінністю, треба таких мужиків варити живцем в отих борщах. Цей момент сприймався читачками як одкровення і завжди зривав бурхливі оплески аудиторії, які не переходили в овації лише тому, що їх стримував той чи інший модератор. Моїм читачкам надзвичайно подобалася радикальна ідея остаточного вирішення борщового питання.

Але на одній з презентацій з’явилася жіночка, яка змінила традиційний сценарій бурхливих оплесків. Вона підняла руку, як відмінниця, і сказала, що надзвичайно щаслива варити борщ коханому чоловікові, що їй це ніколи не набридає. Що вона навіть не чекає слів вдячності, її тішить гурчання, з яким відбувається всмоктування борщу, що є для неї найкращою музикою.

Але це ще не все. Жінка сказала, що ідея варити чоловіків у борщах походить від погано зварених борщів, коли чоловік висловлює незадоволення тим, що йому подали. Це справді обурює жінок, адже вони стільки сил віддали борщу, який не сподобався. І вона хоче повідомити рецепт свого борщу, який завжди всім подобається: нагодувавши чоловіка саме цим борщем, жінка може ставити його на будь-які роботи, наприклад, копати город, навіть якщо городу нема. Модератор ледь стримав жінку, яка рвалася до мікрофона на моє місце, щоб задиктувати рецепт магічного борщу, після якого ніякий фемінізм уже не потрібний. Бо чоловіки стануть слухняними, як ягнята, у ставленні до власних жінок, а вовками до чужих чоловіків.

Певне, на щось подібне й розраховують християнки, коли думають, ніби нагодований добрим борщем чоловік піде ревно захищати жінку, яка той борщ зварила. Цього року в медіа гучно прозвучала фраза, яка звучатиме ще довго: дівчина-християнка, знехтувавши християнською настановою «а жінка хай мовчить», гучно і ефектно вимовила: «Нам не треба захист Стамбульської Конвенції, нас захищають чоловіки!»

Дівчата-християнки, поки ще не зіткнулися по-дорослому з домашньою тиранією, думають, що все в їхніх руках, що чоловіки справді дуже хочуть когось боронити. Але потім ці дівчата матимуть поряд (адже християнки заміж хочуть, а отже, вийдуть) або домашнього тирана, який боронить себе від чоловічих домашніх вимог у родині, або нікчемну особистість, про яку одна поетеса сказала: «муж, який не вборонив, а ждав від мене оборони». Тобто чоловіків, які тільки створюють проблеми, а не розв’язують їх.

З християнками все зрозуміло: хто такі і що на них чекає. А феміністки? Для того, щоб жінка реально захотіла рівність з чоловіком, її має реально привабити те місце, яке закріплене за чоловіком. Неодноразово, намагаючись увімкнути активну уяву, як це і мають робити літераторки-белетристки, і уявити себе на місці жінки минулих сторіч, я бачу ситуацію, коли чоловічий світ міг реально лякати жінок. Коли в грубих і навіть брутальних створіннях вони таки бачили своїх захисників. Можливо, чоловіки захищали жінок від зовнішнього світу, аби бути необмеженими господарями у внутрішньому. Проте коли сьогодні пишуть про справді жахливий підневільний стан жінки в більшості традиційних культур (тяжка праця, відсутність медичної допомоги при пологах, страшні покарання за подружню зраду, снохацтво), в тому стані був і один, але великий позитив: в екстремальних ситуаціях, які нерідко траплялися в тому непевному світі, жінкам не треба було думати власною головою. Відповідальність за ситуацію брали на себе чоловіки. Змушені були. Ніщо так не змушує дорослішати, як необхідність брати на себе відповідальність — і знаходити неординарне рішення, щоб виживати за екстриму.

Чи хотілося жінкам працювати поза домом, коли ще не було жіночих робочих місць? Чи дуже хочеться туди, де працюють в поті чола на роботах, які не подобаються, заради хліба насущного? Палке бажання працювати поза домівкою може ініціювати лише робота, яка дає більшу радість, ніж домашня праця. Щоб перейнятися ідеями фемінізму, жінка має на власному досвіді відчути радість самореалізації. Відчути, що займатися тим, що тобі подобається, дуже класно, що кохання з Перелесником є аж ніяк не гіршим, ніж кохання з реальним мужчиною, а може, і кращим.

Тож кілька слів про Перелесника. Концепт фантастичного чоловіка як натхненника жіночої творчості ввела до української, а може, і до світової літератури Леся Українка, чим надзвичайно збагатила символічну мову для розмови про творчість. Творчі жінки на культурних обріях світу були й раніше, хоч їх було значно менше, ніж творчих чоловіків, але вони були, і чоловіки споживали їхні культурні продукти. Проте засадничо творцем вважався чоловік, а жінка була натхненницею його творчості. Київський поп-філософ, теоретично закріплюючи ідею гендерної нерівності, декларував, ніби жінка на власну творчість не здатна. Геніальність жінки — то геніальність музи, натхненниці чоловічої творчості. Муза, буває, асоціюється із конкретною жінкою, яка любила, а ще краще, як не любила чоловіка-творця. Але в тому, щоб ототожнювати конкретну жінку і музу, є велика логічна помилка. Адже коли чоловік перебуває в активній фазі творчості, він спілкується не з конкретною жінкою, а з абстрактною музою. Так само й творча жінка, навіть будучи тяжко закоханою, здійснюючи творчий акт, спілкується не з об’єктом свого кохання, а з абстрактною сутністю, з Перелесником.

На берегах згадаю ще одну видатну вкраїнську поетесу, для якої муза — це жінка з Давньої Греції «в легесеньких сандаликах», в якої «плащик десь прип’ятий на плечі», яка приходить до поетів і поетес, щоб диктувати їм «долю, а не вірші». Я відчуваю творчий процес не як писання диктанту, а як значно складніший акт. Мені в цій містерії ближчий Лесин Перелесник.

Спілкування з Перелесником — то не лише мистецька творчість, то може бути й заняття точними науками, що жінки практикують менше, але все одно практикують, іноді напрочуд продуктивно. То і заняття бізнесом, педагогікою, адмініструванням. Творчо втілювати в життя будь-який проект, аби той проект справді був вартий втілення. І щоб його втілення відповідало внутрішній потребі