Євгенія Анатоліївна Кононенко - Слово свого роду, Євгенія Анатоліївна Кононенко

що й ти виростеш такою ж! — голосила моя мати, хоча ті чоловіки, з якими сходилася я, «добре оплачуваними» не були. — Коли я тебе народжувала, то думала, що ти будеш така, як я! Але ти Всявсоню!

Мати завжди пишалася тим, що ніколи, ні за яких обставин не вживала матюків. І образливого синоніма національності Соні, варто віддати їй належне, також не вживала. Навіть коли та погрожувала облити кип’ятком. Проте евфемізм «Всявсоню» на мою адресу вимовляла з тою енергетикою, з якою люди, які не мають культурного рівня моєї матері, вимовляють слово б-бл...

— Всявсоню, — шипіла вона, люто тягнучи вниз край моєї спідниці, яку вважала ганебно короткою.

— Всявсоню, — схлипувала вона, коли я аморально пізно поверталася з якихось вечірок, а вона бігала по вулицях і дзвонила з таксофонів усім підряд, хто брав слухавку вночі.

— Всявсоню, — іронічно гигикала вона ж, коли я, як їй здавалося, задовго тримала на руках свого маленького сина. Бо ж Соня продовжувала годувати груддю мого майбутнього батька, коли той вже ходив і розмовляв. Тому й так міцно прив’язала його до себе! Ох вже ті матусі синочків!

— Ти ж нікому не розповідай про своє походження! — кричала мати, яка все своє життя, здебільшого, не розмовляла, а кричала, і не лише на єврейську тему, — а головне, нічого не розповідай своїм друзям-незалежникам! Бо відразу перестануть спілкуватися з тобою! А ще й обізвуть на прощання!

І я майже нікому не розповідала про своє єврейське коріння. Але не тому, що боялася, ніби мої «друзі-незалежники» змінять своє ставлення до мене, «а ще й обізвуть на прощання». А, радше, тому, що за фактом мого єврейства по крові, зрештою, нічого не стоїть. Мої двадцять п’ять відсотків досі ніяк не впливали на хід мого життя. Ні позитивних єврейських настанов, ні тяжкої єврейської долі я не пізнала. Доля моя, звичайно ж, тяжка, але без національного компонента. В мене достатньо крові на Бабин Яр, бо Гітлер ставив питання до шістнадцятого коліна. А от радянський істеблішмент уже так глибоко не копав. Певну підозру викликали «полукровки». А далі СРСР пошуків етнічного коріння не провадив. До речі, моя єврейська подруга знала про мої двадцять п’ять відсотків, але для неї я була «іншим», як і вона для мене. Можливо, саме в тому й полягала специфіка наших діалогів.

Для мене єврейська бабуся, хоча багато в чому й відповідала характеристиці, яку їй давала моя українсько-російська мати, не була тою травмою, якою була ця сама мати. Мати завжди була під боком. Я ділила з нею житло до самої її смерті, вибороти незалежність від такої людини, як вона, було дуже проблематично. Бабуся Соня завжди трималася на певній відстані. Були періоди, коли я не бачила її роками. Мати, зрештою, так само. Але навіть тоді і дня не минало, щоб вона не поминала нечестиву Соню! І роз’ятрювала давні рани, і не давала їм загоїтись! І кричала мені: «Ти Всявсоню!» Навіть тоді, коли це було зовсім недоречно, провокуючи мене істерично кричати у відповідь:

— До чого тут Соня? Я тебе питаю, стара ідіотко, до чого тут Соня?

А до того, що, хоча все в житті пішло не так, як хотілося, в цьому завжди було кого звинувачувати. Воно ж саме пішло, та ще й не так. Але винна точно Соня:

— Якби вона померла на двадцять п’ять років раніше, ми б з твоїм батьком не розлучилися! І квартира була б, і все було б!

— Але ж все одно, я була б Всявсоню, — нахабно критикувала я той альтернативний проект.

— Не була б! — кричала у відповідь мати. — Все тоді було б по-іншому!!!

Соня була тою тяжкою неподоланою травмою, яку моя мати забрала з собою за межу. Я пишу цей текст, щоб, коли прийде час, не потягти туди за собою свою матір.

Феміністки та християнки: імітація порівняльної характеристики

З матір’ю. Пуща-Водиця, 1974 рік

Ідея гендерної рівності, така, здавалося б, природна в контексті ХХІ сторіччя, продовжує бути чи не головною темою гострих суперечок і навіть баталій. Специфіка чергового раунду протистояння полягає в тому, що це вже не дискусія між жінками й чоловіками; вона перейшла в річище дискусій між двома великими угрупуваннями жінок: між тими, хто за рівність між чоловіками й жінками і тими, хто проти. Умовно кажучи, між феміністками й християнками.

Існує багато підходів до проблеми: соціологічний, економічний, криміналістичний, академічний, релігійний, естетичний, зрештою! Моя подружка часів молодшої школи казала, що жінкою бути краще, ніж чоловіком, бо в жінки значно красивіше шлюбне вбрання. Я хочу поговорити на цю тему з письменницького погляду. А саме, з позиції індивідуального досвіду людини, в цьому разі, жінки. З погляду того, без чого художня література не можлива. А індивідуальний досвід, буває, жорстко конфліктує з ідеологією. Навіть з тією, яку, загалом, приймаєш.

От візьмемо питання проституції. Тут і феміністки, і християнки єдині: «це потворне явище треба знищити». («Разом із чоловіками, які ходять до повій!») Феміністки проти проституції, бо це нещадна експлуатація жіночого тіла і душі. А християнки — тут взагалі без коментарів. Храмової проституції, наявної в деяких релігіях, християнство не визнає, найбільша грішниця християнства — блудниця. На перший погляд будь-чиє ставлення до проституції може бути лише негативним.

Але ж от в Утрехті на ярмарку я розговорилася з однією жінкою з України, яка працювала проституткою. Вона не була в сексуальному рабстві, працювала в готелі самостійно, без сутенерів і звідниць. Жінка цілком була готова поговорити про специфіку своєї (не)ординарної роботи, яку в нашій культурі прийнято вважати ганебною, схоже, великою мірою, заслужено. Жінка виїхала з України на початку 90-х через злидні. До Голландії вона працювала в Італії, доглядала старих. За її словами, то була значно гірша, значно виснажливіша робота. Її принижували посередники-роботодавці, погрожували звільненням, менше платили, якщо старі маразматики висловлювали невдоволення. А на ниві її інтимних послуг вона сама собі господиня, хоче — працює, хоче ні. Скарг на погано надані послуги ніхто не пише. Жінка сама знімала номер в готелі, на власні гроші шила вбрання для роботи, сама платила податки з гонорару від клієнтів. Хто її клієнти? Здебільшого, батьки сімейств, які раптом похопилися, що в їхньому житті не було чогось дуже важливого. На питання, чи не важко так працювати, адже, буває, й одного не всі християнки ладні витримати, вона відповіла: «максимум мануалу, мінімум вагіналу, а головне, щоб мозги мені не