Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний

ди­вись: Iвась або Василько прилiзе, стає диб­ки коло матерi, спинається їй на руку, не дає за­дрi­ма­ти.

- Пiди, Iвасю, пiди гратися, - каже мати, - поки тато задрiмає...

- Дi-ма-ю... ма... - лепече дитина.

А тато чує це, дивиться на дитину крiзь вiї д серцем радiє...

Син одступив од матерi; дибає малими ногами до йо­го. Вiн умисне повернув набiк голову - скоса поглядає на ди­тину.

- Бач, бач! розбудив батька, - каже мати, - не дав спочи­ти...

- Бу-див... ци-ти... - одно лепече дитина.

- А батько вiзьме прута, та - аж-аж-аж-а! Дитина стоїть, пильно дивиться то на батька, то на матiр.

- Жа-жа!.. жа-жа! - промовило й собi за матiр'ю, за­ма­ху­ючи малою ручкою коло батькового виду.

- Ой ти, сучий сину! за що ти б'єш батька? Ось постiй: я тебе закину, - обiзвався вiн; пiдвiвся, бере на руки дити­ну, гойдає. Дитина лежить-усмiхається. Жiнка любо-при­язно поглядає то на дитину, то на чоловiка...

- Нiчого я б у свiтi не хотiв, - шептав вiн серед таких ду­мок, - тiльки б хату теплу, жiнку любку та малу дити­нку! А то б - усе мав... Хлiба б ми заробили за лiто" та й за­жили б цiлу зиму!

Голублячи таку думку в серцi, непримiтне переходив вiн безкраї степи без утоми, безводнi довгi шляхи без пе­кучої згаги; тiльки й бажав, щоб швидше стати на мiсце, заробити грошей, вернутись у село, купити дворище, оже­нитися та й зажити тихим сiльським громадянином.

- У мiстi дуже багато крику та галасу, а в селi найкра­ще - i тихо й вiльно...

Прийшли вони на мiсце. Грицько не кидався своїх. Цi­лою громадою стали вони на косовицю сiна, а потiм i хлi­ба.

Легка тому робота й сама найважча, сама найза-барнi­ша, хто її робить по своїй волi, залюбки, хто пестить у серцi надiю, що немарно вона пiде, що через ту роботу вiн зася­гне свого щастя, котре ще й не видне, ще не чут­но його й шелесту, котре десь далеко-далеко, ген за скi­лькома роками працi, нужди, всякого горя, малює його думка ро­жевими квiтками надiї... Легко тому за всячину братись, робить вiн, як вiл, без утоми; працює, як хазяїн, завжди веселий, покiйний.

Так робив Грицько весну й лiто. За цiлий день випу­скав косу з рук тiльки тодi, коли треба було попоїсти та виспатись. I спав вiн ту коротеньку лiтню нiчку мертвим сном, яким тiльки спить чоловiк, виморений важкою робо­тою. А тiльки що свiтова зоря займалася, починав жеврiти схiд сонця, - знову в Гриць­ко­вих руках звивалась коса, як та гадюка, по рiвному степу. Хазяїн зглянувся на його щи­ру працю, похвалив йо­го й набавив трохи плату.

- Либонь ти, Грицьку, маєш думку городи та села за­ку­пи­ти, що так налягаєш на роботу? - казали йому зем­ля­ки-селяни.

- А що? - усмiхаючись, питав Грицько. - Чого тут диви­ть­ся? Узяв косу - чеши!

- Гляди лиш, щоб очкур не урвався, - хто-небудь щип­не.

- Не бiйсь: не твоєї натури! - одкаже Грицько та й зно­ву за косу.

Одначе, як щиро не налягав Грицько, як з мочi не рвався, а прийшлося пiд осiнь лiчити заробiтки, - тiльки сотню й налiчив!

"Воно й добре, - дума сам собi, - оже все-таки трохи. Що ти з сотнею вдiєш? Поганенький грунт можна купи­ти, - так же до грунту ще багато треба. Де ти, об вiщо ру­ки заче­пиш?.. Хiба на зиму зостатись?"

I справдi Грицько зостався. Селяни пiшли назад додо­му, а вiн потяг далi - до Ростова. На дорозi зустрiв вiн та­ких, як i сам.

- А куди? - завжди питали його подорожнi.

- До Ростову.

- Не ходи до Ростову, ходiм до Херсону! - раяв йому один з них.

- Чому?

- Там малий заробiток, а в Херсонi на кораблях дуже до­брий.

- Зате ж далi.

- На пiвтижня... То що? Ходiм!

- Та чи ходiмо, то й ходiмо, - подумавши, одказав Гри­ць­ко, та й пiшов з людьми.

Прийшли вони в Херсон ще заранi; обiйшли город; роз­дивилися; пiшли на пристань. Лиман перед їх очима - скi­льки засягнути - лелiв; по йому, мов великi палаци, ходили судна, берлини, баркаси, плоти, а мiж ними й пароходи снували. Люди на пристанi, як черва, ворушили­ся, бiгали, всяку всячину виносили, кричали, гвалтували.

- По полтинику од сотнi дощок! - кричав хазяїн з пло­ту. Народ бiг туди.

- По три семигривеники! - кричав з другого - i народ, як хвиля, кидав цей плот, перебiгав до другого.

- По карбованцю день! - кричали з судна.

- По карбованцю з четвертаком!.. По пiвтора!

Усяк викрикував свою цiну, усяк бiгав, як несамови­тий, од одного судна до другого, де бiльше давали; од плоту до плоту... Сторгувавшись в цiнi, робiтники злази­ли на плот або на берлину, виймали звiдти усячину, i не­рiд­ко, по пояс у водi, виносили на головах дошки, бочонки, качали на вi­рьовках сороковi бочки.

Став i Грицько, до одного плоту. За день - мало не три карбованцi заробив.

"Еге! - подумав вiн, - та це мiсяць отакої роботи, то й багатирем станеш?"

Оже - ба! Раз - така робота не щодня i трапляється, а вдруге - з кожним днем мiняється й плата за роботу: то бi­льшає, як багато товару присуне; то меншав, коли двi чи три берлини... Одначе плата за день нiколи не падала вiд карбованця; зате бiльшала iнодi й до п'яти. Все-таки дале­ко кориснiше косовицi!

Грицько радiв, дякував у душi порадникiв. А робив - як той вiл, цiлий день; спав на голiй землi або на колод­дях; уставав тiльки що на свiт благословилося та знову за робо­ту брався; навiть мало що й їв, та й то все на ходу: пильну­вав, надолужав, як би бiльше заробити!

Пiзньої осенi, як уже плоти перестали пригонити, а барки та судна коли-не-коли приходили, роботи треба бу­ло дожидати днями, а не часами, Грицько полiчив свої, баришi: двi сотнi з лишкою лежало в його в кишенi!

Грицько радiв, як мала дитина. Тепер його надiя, що, як виходив на заробiтки, ще тiльки мрiлася, стала ви­разнiше виступати перед очима: i город з садком, i нова теп­ла хата мов уже лежала в його в кишенi...

"Воно б таке, що й додому час", - подумав Грицько, та зима застукала.

- Якi тут у вас заробiтки зимою? - питав вiн знайомих херсонцiв.

- Очерети косити, -