Нечуй-Левицький - Гастролі, Нечуй-Левицький

ви­зубні звер­ху, за­зубні од­ни­зу, об­ти­кав дош­ки трьома раз­ка­ми кру­жа­лець, не­на­че по­че­пив на брамі три раз­ки на­мис­та. На біло-си­зо­му полі кру­жальця чер­воніли й справді не­на­че три раз­ки доб­ро­го на­мис­та в дівки на шиї. Ви­зубні бу­ли зе­лені, за­зубні бу­ли жов­то­га­рячі. Це усе бу­ло та­ке різке, та­ке яре, що не­доб­рохіть ки­да­лось в вічі, ніби аж кри­ча­ло: дивіться усі! Як гар­но! Ой як гар­но! Аж очі вби­рає в се­бе!

- Чого це во­на по­на­ту­лю­ва­ла в оселі? - аж не ви­дер­жав Літо­шевський і про­мо­вив ці сло­ва го­лос­но.

Візник ог­ля­нувсь і осміхнувсь. Оче­ви­дяч­ки, й йо­му бу­ло чуд­не це усе за­бу­ду­ван­ня, кот­ре вже підійма­ли на смішки та на глум міща­ни та євреї.

- Ще й на­чеп­ляв Бер­ко труб з бля­ша­ни­ми кро­ко­ди­ля­чи­ми зу­ба­ти­ми го­ло­ва­ми, що по­роз­дяв­ля­ли па­ще­ки по чо­ти­ри бо­ки отієї індійської па­го­ди, - бу­бонів Літо­шевський ніби сам до се­бе.

- Еге, це Бер­ко ста­вив оцей ніби єру­са­лимський Со­ло­монів храм? - спи­тав він у візни­ка.

Візник осміхнувсь, зир­нув на бра­му, на ря­бо й пістря­во по­мальова­ну покрівлю над кри­ни­цею та над приг­ре­би­цею льоху і ска­зав: «Ой вей мір! Як гар­но! Що Бер­ко ви­га­дає й зро­бе, то все бу­де гар­но та хо­ро­ше! О, це мей­стер не­аби­який! Ото ця­ця! Ццц…A!»

Літошевський в'їхав у двір і те­пер тільки по­ба­чив прис­тав­ле­ну до до­му за­лу з ве­ран­дою на чо­тирьох стовп­цях. За­ла бу­ла вже оббіло­ва­на, че­пур­ненька, ве­се­ленька. Про­зорі чи­малі шиб­ки аж ся­ли на сонці. На ґанок по­ва­гом вий­шла Софія Ле­онівна й уда­ва­ла, що во­на осміхається. Сумління в неї ані во­рух­ну­лось… Не­на­че усе в неї в душі бу­ло по­давнішо­му, тільки осе­ля по­но­ви­лась й оче­пу­ри­лась нав­ди­во­ви­жу хо­ро­ше.

- А що? Бач! Піди ли­шень у са­док та по­ди­вись. По­ди­вись і на ле­вад­ку.

- Воно-то гар­но по­цяцько­ва­но, тільки ота баш­та ски­ну­лась на якусь со­ба­чу ха­ла­бу­ду, або на ки­тай­ську па­го­ду, або на вавілонську баш­ту. Але навіщо Бер­ко по­начіплю­вав отих дра­ко­но­вих ще­лепів і на тій башті, і над бра­мою та кри­ни­цею, і над льохом! Ото вже впо­до­ба! Без цих вавілонських та ассірійських ідольських ди­во­вищ в йо­го та­ки зро­ду не обійдеться.

- Та то я звеліла по­начіплю­вать такі прик­ра­си, бо во­но усе якось гар­монізує вкупі… бач… на східний зра­зець.

- Як ба­чу, - да­ле­ко ку­цо­му до зай­ця: да­ле­ко нашій оселі до дач у Гат­чині та в Пе­тер­гофі, як ти ка­за­ла.

- От і да­ле­ко. Тобі, як ба­чу, скрізь в усьому не­до­го­да: нічим ніко­ли не до­го­диш тобі, - за­бу­боніла вже розд­ра­то­ва­на Софія Ле­онівна і вже бу­ла лад­на й ла­ятись і сва­риться.

- Та ні! То я так собі… Во­но собі нічо­го! Оті різкі фар­би та ніби раз­ки на­мис­та ду­же підхожі до зе­ле­но­го лис­тя… до со­няш­ників та гар­бу­зин­ня… - мим­рив він, по­чу­ва­ючи в душі, що йо­му, при­род­же­но­му ес­те­тові, це усе ду­же й ду­же не при­па­да­ло до впо­до­би: але він знав, що нічо­го не вдіє, й змов­чав.

Пішли во­ни вдвох чис­тою доріжкою на­низ. На місці баг­на та дря­го­ви­ни лиснів ста­во­чок під ви­со­ки­ми вер­ба­ми в су­куп­них сусідських ле­ва­дах і ви­лис­ку­вав, ніби оч­ко, об­ря­мо­ва­не зе­ле­ним дер­ном навк­ру­ги.

- Оце гар­но! Ой як хо­ро­ше! Пре­хо­ро­ше. І гар­но, і ко­ристь бу­де: ма­ти­ме­мо при­най­мні са­жав­ку на ри­бу, - го­во­рив Літо­шевський і ми­лу­вавсь гар­неньким ста­воч­ком та обо­дис­тим бе­реж­ком. За це усе, за твоє пек­лю­ван­ня та пад­ку­ван­ня ко­ло цього усього я тобі привіз ще три сот­ня­ги кар­бо­ванців, прид­ба­них на гаст­ро­лях інших побічних опер­них то­ва­риств. Ми скрізь ма­ли ве­ли­кий поспіх. За це усе ми скли­че­мо знай­омих та вструг­не­мо бен­кет нав­ди­во­ви­жу! Оця глу­ши­на аж гус­ти­ме з ди­ва цілий рік потім.

- Добре, доб­ре! А нам і справді час би по­дя­ку­вать цим на­шим ту­тешнім знай­омим за їх при­язнь та при­хильність до нас, та ще щоб дя­ка бу­ла з ши­ком та пиш­но­тою, не аби­яка, не зли­дарська.

Другого дня Літо­шевський своїм зви­чаєм спав дов­го. Після важ­кої дов­гої мандрівки він був ду­же втом­ле­ний і спав, як уби­тий. Ко­ли, вже сли­ве опівдні, чує він крізь сон, - гра­ють му­зи­ки. Йо­му прис­ни­лось, що він ніби­то в те­атрі: ор­кестр грає увер­тю­ру, завіса от-от одс­ло­ниться, і йо­му ніби­то час вже вис­ту­пать на сце­ну в якійсь невідомій ролі. На йо­му якесь ди­во­виж­не уб­ран­ня давніх ли­царських часів, який­сь шлик на го­лові з срібної лус­ки, який­сь важ­кий пан­цир, залізний начільник, що спус­тив­ся з чо­ла й за­ту­ляє йо­му очі. Вже й завіса одс­ло­нюється. Він хо­че ру­шить з місця й вис­ту­пить, а ва­га то­го важ­ко­го уб­ран­ня за­ва­жає йо­му. Він сил­кується, нап­ру­жується, але по­чу­ває, що все йо­го тіло об­важніло, а но­ги ста­ли не­на­че залізні й не мо­жуть по­во­рух­нуться. Йо­му ніяко­во, до­сад­но. Хтось по­дає йо­му знак ру­кою, ки­ває на йо­го, обіруч ма­хає й сва­риться ку­ла­ка­ми. Йо­му важ­ко ди­ха­ти. А му­зи­ка тне та й тне, не­на­че жде йо­го вис­ту­пу на сце­ну.

Він про­ки­нувсь з ост­ра­хом. До йо­го чут­тя долітав гук му­зик десь не­на­че звер­ху, з ви­со­чи­ни, не­на­че му­зи­ки гра­ли десь на вер­бах. Двері рап­том од­чи­ни­лись і в кімна­ту вбіг Ни­ко­лаідос, спох­ва­ту за­був­ши навіть ски­ну­ти кар­ту­за.

- Добридень вам! Чо­го це ви й досі ви­ка­чуєтесь? Он чуєте, вже му­зи­ки гра­ють вам се­ре­на­ду.

- Яку се­ре­на­ду? Які му­зи­ки? Де во­ни в дідька взя­лись у моїй са­дибі? Мо­же, то за­хожі че­хи, що скрізь блу­ка­ють по се­лах? - ле­пе­тав Літо­шевський, про­ти­ра­ючи зас­ниділі та зас­пані очі.

Він схо­пивсь з ліжка, з нес­тям­ки на­ки­нув ха­лат аж на го­ло­ву й вибіг на ґанок. Спро­сон­ня в йо­го тя­ма за­мо­ро­чи­лась, не­на­че за­ка­ла­му­ти­лась. Ди­виться він, - вгорі на башті і справді гра­ють жид­ки з місце­во­го містеч­ко­во­го ор­кест­ру. На пе­ку­чо­му яс­но­му сонці ви­раз­но ма­нячіли їх бо­ро­ди, лисніли тру­би, во­ру­ши­лись смич­ки та лікті.

- От вам і се­ре­на­да! Оці хирні музн­ки, пев­но, ду­же спішні. Пев­но, ви­пад­ком дізна­лись, що ви приїха­ли, та за­раз шусть у двір! Та на вавілонську баш­ту з ор­га­на­ми! Це ж Софія Ле­онівна й бу­ду­ва­ла зу­мис­не цю вавілонську баш­ту зад­ля тих вавілонських му­зик, що ко­лись за давніх часів на ріках вавілонських сиділи й виг­ра­ва­ли.

- Та це, ма­буть, ви самі й на­мо­ви­ли ті ор­га­ни, - ска­зав Літо­шевський.

Софія Ле­онівна осміха­лась, по­зи­ра­ла на хи­мер­ний верх баш­ти, де му­зи­ки аж ви­ха­ли го­ло­ва­ми та луч­ка­ми та ма­яли бо­ро­да­ми, де мет­ля­лись їх дов­го­полі кап­та­ни од зав­зят­тя та нап­ру­ги.

- Ну, те­пе­реч­ки по­си­лай­те ж за сусіда­ми, та оце по­ки в ме­не вольний час до поїзда, пе­ре­ки­не­мось кільки раз кар­та­ми, - ска­зав Ни­ко­лаідос.

Незабаром ви­нес­ли са­мо­вар під яб­лу­ню. Збіглись в од­ну мить сусіди й засіли за чай. Після чаю во­ни засіли за кар­ти в хо­лод­ку, а му­зи­ки ще дов­генько шква­ри­лись на сонці та до­ти виг­ра­ва­ли уся­ко­вих дрібних польок та ко­зачків, до­ки зас­лу­жи­ли