Нечуй-Левицький - Гастролі, Нечуй-Левицький

Од то­го ча­су Ни­ко­лаідос двічі або й тричі на тиж­день приїздив до Літо­шевської з одвіди­на­ми. Во­ни завж­ди дов­го гу­ля­ли на гу­лянці вве­чері, час­то їзди­ли на місто на тор­жок і блу­ка­ли по торж­ку, щоб і роз­ва­жить се­бе з нудьги і щоб дов­ше по­бу­ти вкупі. Про їх за­го­моніло, їх огу­ди­ло й осу­ди­ло усе містеч­ко. Од­гук цього по­го­во­ру та огу­ди швид­ко пішов по всій око­лиці, пе­редніше за все й най­швид­ше поміж ціка­ви­ми євре­ями, потім поміж ба­тюш­ка­ми й діди­ча­ми, дійшов і до тих вісьмох опер­них ар­тистів, що бу­ли ро­дом з то­го повіту й двох ме­жу­ючих з ним повітів. Усі гу­ди­ли та су­ди­ли Літо­шевську, навіть зну­ща­лись над нею. Язи­ка­ми пле­ли навіть про те, чо­го й не бу­ло. Чут­ка про не­доб­ру сла­ву Літо­шевської пе­ре­летіла й у Київ. Усі сли­ве зна­ли про цей ро­ман Софії Ле­онівни, - тільки один її чо­ловік нічогісінько не знав і не відав: усім бу­ло якось со­ром і ніяко­во ска­за­ти йо­му за це й ви­ка­зать йо­му усе про йо­го жінку, про її хист­ке сер­це та лег­ко­важ­ну, не дерз­ку вда­чу.

V

Минуло тижнів з п'ять. Літо­шевський прис­лав пош­тою на жінчи­не ймен­ня сім со­тень кар­бо­ванців і звелів роз­по­чи­нать в оселі ро­бо­ту, ще й обіцяв не­за­ба­ром прис­ла­ти ще кільки со­тень кар­бо­ванців, бо спра­ва їх ар­тис­тич­но­го то­ва­рист­ва йшла ду­же доб­ре. То­ва­рист­во ма­ло скрізь ве­ли­кий поспіх по усіх чи­ма­лих містах, як і не сподіва­лось.

Софія Ле­онівна за­раз пок­ли­ка­ла на по­ра­ду Ни­ко­лаідо­са. Він за­раз без за­гай­ки побіг на місто, за­мо­вив у скла­дах потрібну де­рев­ню та дош­ки, підря­див майстрів: теслів, сто­лярів, та бля­харів, та вши­вальників. Ряд­чик за­раз прис­та­вив де­рев­ню й шалівки. В оселі, не для­ючись та не га­ячи ча­су, за­хо­ди­лись ко­ло бу­ду­ван­ня. Софія Ле­онівна, як лю­ди­на без уся­кої уяви і впо­до­би і як лю­ди­на прак­тич­на й стат­ко­ви­та, зміни­ла свої мрійні пе­редніші заміри. Замість то­го, щоб ста­вить якісь не­потрібні дачні кіоски-цяцьки, во­на на­ду­ма­лась пос­та­ви­ти в кінці квітни­ка та­кий кіоск, щоб у йо­му помісти­лось двоє ліжок зад­ля то­го, щоб там мож­на бу­ло влітку й но­чу­вать. По­ра­див­шись з місце­вим архітек­то­ром, цеб­то з тес­лею Сав­кою Удівчен­ком, та з місце­вим де­ко­ра­то­ром Бер­ном, во­на звеліла ста­ви­ти в квітни­ку ши­ро­ченьку плат­фор­му, а на їй узкіше за­бу­ду­ван­ня, ви­со­ченьке, на чо­ти­ри вуг­ли, з две­ри­ма спе­ре­ду й вікном на причілку, з плис­ку­ва­тою покрівлею, об­ве­де­ною навк­ру­ги шта­хе­та­ми.

Коло бра­ми вко­па­ли дві товсті ворітниці. Над ворітни­ця­ми Бер­ко пос­та­вив півкру­гом ніби покрівлю, ви­со­ку й ву­зеньку. На цій арці, об­шитій шалівка­ми, він по­ви­роб­лю­вав навк­ру­ги і ви­зубні, і усякі за­зубні, пус­тив дво­ма раз­ка­ми са­ме по­се­ре­дині якісь хи­мерні кру­жальця. Ко­ло кри­ниці Софія Ле­онівна звеліла нак­лас­ти по обид­ва бо­ки ніби стов­пи з плис­ко­ва­то­го каміння, а на їх пок­лас­ти півкру­гом ду­же вип­ну­ту до­ща­ну покрівлю. Ко­ло ха­ти май­ст­ри зак­ла­ли чи­ма­лу за­лу з ве­ран­дою, пос­та­ви­ли слу­пи, оче­пи­ли звер­ху слу­пи още­пи­на­ми, пок­ла­ли підва­ли­ни. Ро­бо­та не­на­че горіла в ру­ках без­робітних в той час теслів та уся­ких майстрів.

Коло течії на мо­чарі, на­ни­зу ле­ва­ди, Софія Ле­онівна пос­та­ви­ла ко­пачів, щоб ви­ко­па­ли півкру­гом дря­го­ви­ну й за­дер­ну­ва­ли бе­реж­ки дер­ни­на­ми. Во­на, не ва­га­ючись, навіть пос­ту­пи­лась шма­точ­ком гряд­ки ого­ро­ди­ни: му­си­ла без жа­лю зни­щить краєчок гряд­ки кар­топлі та ци­булі, нез­ва­жа­ючи на свою пад­ко­витість до ха­зяй­ст­ва.

Через дві неділі Літо­шевський прис­лав ще п'ять со­тень кар­бо­ванців. Спра­ва то­ва­рист­ва й гаст­ролів пішла так доб­ре, як ніко­ли. Софія Ле­онівна, зро­ду спішна й за­го­нис­та, звеліла прис­та­вить більше теслів і приспіши­ти ро­бо­ту. Ук­ри­вальни­ки вши­ва­ли ку­ли­ка­ми покрівлю, а теслі ра­зом з ни­ми зак­ла­да­ли стіни та мос­ти­ли підло­гу. Софії Ле­онівні за­ба­жа­лось скінчить усю ро­бо­ту до чо­ловіко­во­го по­вер­тан­ня. Май­ст­ри ха­па­лись і якось та­ки уви­ну­лись: за­бу­ду­ван­ня бу­ло не­ве­ли­ке й навіть дрібне; ро­бо­та ко­ло йо­го не­за­гай­на. Ця тя­га­ни­на тяг­лась не­дов­го. За­лу за­ра­зом і клин­цю­ва­ли, і за­раз ма­зальниці й вальку­ва­ли. Вальки в спе­ку швид­ко прот­рях­ли, і май­ст­ри за­раз за­хо­ди­лись щи­ка­ту­рить й обілю­вать око­ло. Ма­ляр Бер­ко по­хо­пивсь об­ма­лю­вать бра­му й покрівлю над кри­ни­цею та над приг­ре­би­цею льоху. І за не­дов­гий час уся осе­ля ма­ла зовсім інший виг­ляд, ніж бу­ло пе­редніше.

- От по­ди­вує Фле­гонт Пет­ро­вич, як приїде! Пев­но, не впізнає своєї оселі, - го­во­ри­ла Софія Ле­онівна до Ни­ко­лаідо­са.

- А як приїде, то я йо­му вранці зроб­лю нес­подіва­ну овацію: вструг­ну се­ре­на­ду або щось та­ке на цей спосіб, - от по­ба­чи­те й по­наз­ди­ви­тесь! - ска­зав з на­тя­кан­ням Ни­ко­лаідос.

Минуло ще кільки тижнів, і од­но­го дня над­вечір Ни­ко­лаідос привіз з вок­за­лу лист до Літо­шевської. Літо­шевський пи­сав, що він скінчив свої гаст­ролі, що їх то­ва­рист­во скінчи­ло об'їзд, за­ро­би­ло ду­же доб­ре і він вже виїжджає до­до­му.

І Софія Ле­онівна, і Ни­ко­лаідос чо­гось од­ра­зу ніби зас­му­ти­лись: пе­рес­та­ли роз­мов­лять, пох­ню­пи­лись і за­ду­ма­лись. Ця нес­подіва­на звістка бу­ла їм обом неп­риємна. В Софії Ле­онівни аж у душі по­хо­ло­ло. Ни­ко­лаідос вже об­був­ся в оселі, не­на­че то бу­ла вже йо­го власність, огов­тав­ся в новій ролі ко­ло чу­жої жінки. І йо­му зда­лось, що не­за­ба­ром при­бу­де хтось і випх­не йо­го з оселі. Літо­шевській бу­ла не­пер­вин­ка ця зра­да чо­ловікові. Але во­на пе­редніше зрад­жу­ва­ла йо­го, ска­за­ти б, ви­пад­ком, на ході, ніби на льоту, з нудьги в час чо­ловіко­вих гаст­ролів. Але лю­бов до Ни­ко­лаідо­са бу­ла глиб­ша, щиріша й палкіша, ніж ко­лись пе­редніше. Софія Ле­онівна по­чу­ва­ла, що от-от не­за­ба­ром приїде чо­ловік і ста­не при­ти­чи­ною в її ко­ханні, в час­тих одвіди­нах Ни­ко­лаідо­са.

Через кільки день Фле­гонт Пет­ро­вич приїхав ден­ним поїздом і, най­няв­ши візни­ка Мош­ка, з не­терп­ляч­кою гнав­ся до­до­му. За­хар­чо­ва­ний ут­лий Мош­ко лед­ве плу­га­нивсь на за­суд­же­них шка­пах. Під'їхав ар­тист до оселі, зир­нув з гор­ба на осе­лю й з ди­ва витріщив очі: осе­ля ма­ла чу­дер­нацький виг­ляд буддійської лав­ри на ост­рові Цей­лоні, де зберігається зуб Буд­ди.

На кінці квітни­ка сто­яв ніби ши­ро­кий ам­вон у церкві або ши­ро­чез­на підстав­ка під ули­ком. На тій підставці піднімав­ся ніби ви­со­чез­ний засік або не­до­бу­до­ва­ний вітряк без крил і без покрівлі, а більше за все - не­на­че рам­ча­тий улик з плис­ко­ва­тою покрівлею. Бля­хар об­бив баш­ту звер­ху бля­хою, а кру­гом плис­ко­ва­тої покрівлі бу­ли пос­тав­лені низькі шта­хе­ти, по­мальовані зе­ле­ною фар­бою з жов­ти­ми обідка­ми звер­ху. Двері в те за­бу­ду­ван­ня ски­ну­лись на вічко в ули­ку. На са­му покрівлю то­го ули­ка ви­лись ву­зе­сенькі схо­ди, що ніби теліпа­лись, при­чеп­лені з од­но­го бо­ку. Ко­ло кри­ниці сіріли ніби стов­пи або ніби стіни, скла­дені з не­об­те­са­но­го здо­ро­во­го плис­ко­ва­то­го каміння, - і це все за­га­лом ду­же ски­ну­лось на цик­лопічні за­бу­ду­ван­ня, ще до тро­янської війни в ца­ря Ага­мем­но­на в Ар­госі. Над ку­па­ми со­ба­чої бу­зи­ни та бо­ли­го­ло­ви од улиці бов­ваніла но­ва бра­ма з ви­со­ки­ми ворітни­ця­ми, з ви­со­кою та ши­ро­кою ду­гою звер­ху. Бер­ко по­ка­зав усю міць сво­го де­ко­ра­тив­но­го штуч­ницт­ва: по­ви­роб­лю­вав