Нечуй-Левицький - Микола Джеря, Нечуй-Левицький

пан вис­сав мою кров. Прос­тiть, бра­ти-то­ва­ри­шi! Мо­же, я в чо­му пе­ред ким ви­нен… Мо­же, я був ви­нен пе­ред гро­ма­дою, пе­ред вер­бiв­ця­ми. Ска­жiть їм, щоб прос­ти­ли ме­нi, бур­ла­цi. Як вер­не­тесь в Вер­бiв­ку, то кла­няй­тесь жiн­цi та ска­жiть, не­хай ме­не не жде й не спо­дi­вається в гос­тi.

Сумно бу­ло в ла­за­ре­тi. Над­во­рi по­но­чi­ло. Пет­ро вмер на чу­жи­нi мiж чу­жи­ми людьми. Бур­ла­ки си­дi­ли й сто­яли кру­гом йо­го, мов кам'янi. Кож­ний ду­мав про се­бе, про свою до­­лю.

"Що ж да­лi бу­де з на­ми?" - ду­мав кож­ний бур­ла­ка. "Що ж бу­де да­лi зо мною? - ду­мав Ми­ко­ла. - Нев­же ж ко­лись i Ни­ми­до­ра по­чує про мою смерть на чу­жи­нi?"

Микола по­чу­тив, що на йо­го го­ло­вi во­лос­ся пiд­нi­мається вго­ру. I нi­ко­ли йо­му так не хо­тi­лось вер­нуться у свою ха­ту, до своєї Ни­ми­до­ри; йо­му за­ба­жа­лось хоч по­ба­чи­ти­ся та по­го­во­ри­ти на од­ну хви­ли­ну, - та пан був жи­вий. Втi­ка­чi не­дав­но при­нес­ли звiст­ку, що у Вер­бiв­цi все бу­ло так, як i пе­ред­нi­ше, що пан роз­пи­тує скрiзь по са­хар­нях та шу­кає Дже­рi, щоб на йо­му зiг­нать свою злiсть.

Пiсля Ка­ву­но­вої смер­тi в по­се­со­ра зос­та­лись йо­го гро­шi за цi­лий мi­сяць. Як нас­тав об­лiч, вер­бiв­цi по­ча­ли на­га­ду­вать за тi гро­шi. Ми­ко­ла про­сив Бро­довсько­го од­дать тi гро­шi йо­му до рук; вiн ду­мав пе­ре­дать їх в церк­ву на по­мин ду­шi не­бiж­чи­ка.

- Авжеж! Так оце й дам бур­ла­цi в ру­ки чу­жi гро­шi! - ска­зав Бро­довський. - Знаю я, в яку церк­ву ти од­не­сеш гро­шi: ти їх проп'єш у шин­ку, бо ти ж на-про­па­ли гу­ляєш.

- Не проп'ю, а од­дам у церк­ву, - ска­зав твер­дим го­ло­сом Ми­ко­ла.

- Я й сам од­дам на церк­ву, - ска­зав ха­зяїн.

- Чи бог же прий­ме з ва­ших рук тi гро­шi за ду­шу не­бiж­чи­ка?

- Що ти ме­нi до­пi­каєш оти­ми ду­ро­ща­ми! Я те­бе по­ве­ду в по­лi­цiю до ста­но­во­го.

- Може, од­дас­те в мос­ка­лi? - вже гру­бо про­мо­вив Ми­ко­ла.

Бродовський зве­ре­те­нив­ся й по­чер­во­нiв.

- Чого ти чiп­ляєшся? Я й твоїх гро­шей не од­дам, ще й на­пи­­шу па­но­вi, що ти слу­жиш в моїй са­хар­нi.

При цих сло­вах в Ми­ко­ли очi заб­ли­ща­ли. Вiн лед­ве вдер­жав­ся, щоб не лус­нуть Бро­довсько­го, i тiльки прис­ту­пив до по­се­со­ра ближ­че на сту­пiнь.

- Гвалт! То ти ме­не смiєш ла­ять? Ти ду­маєш, я не знаю, звiд­кi­ля ти? - крик­нув Бро­довський.

- А хi­ба не варт ла­ять? Хi­ба ми не знаємо, як ви не до­даєте гро­шей, го­дуєте нас со­ба­чим м'ясом або здох­ля­ти­ною та па­цю­ка­ми? Знаємо, як ви прий­маєте бу­ря­ки од му­жи­кiв. Панськi бу­ря­ки ва­жи­те, а му­жи­чих i не ва­жи­те, а при­й­маєте нав­ман­ня, як со­бi хо­че­те, а по­тiм пла­ти­те, скi­ль­ки схо­че­те. Знаємо вас!

I Ми­ко­ла не­на­че за­гар­чав, лед­ве здер­жу­ючи го­лос i лай­ку в гор­лi.

Бродовський, од­на­че, стер­пiв бур­лацьку щи­рiсть i на­вiть лай­ку; вiн бо­яв­ся по­роз­га­нять бур­лак з за­во­дiв. З ро­бiт­ни­ка­ми бу­ло то­дi ду­же труд­но. З мiс­теч­ка лю­ди йшли на ро­бо­ту з ве­ли­кою не­охо­тою, i тiльки важ­ка нуж­да гна­ла бiд­них на ро­бо­ту до Бро­довсько­го.

Надворi ста­ло теп­лi­ше. Бур­ла­ки по­ча­ли змов­ляться, щоб утi­кать од Бро­довсько­го, i ра­ди­лись, ку­ди тi­ка­ти. Пi­шов го­мiн по ка­зар­мах. Од­нi хо­тi­ли йти на за­во­ди, дру­гi ра­яли йти на за­ро­бiт­ки на сте­пи або на Бас­са­ра­бiю.

- Вже ме­нi ос­то­чор­тi­ло ти­ня­тись по са­хар­нях, - про­мо­вив Ми­ко­ла. - Хо­дiм, бра, ще на сте­пи. Ад­же ж i на­шi вер­бiв­цi не раз хо­ди­ли на за­ро­бiт­ки на сте­пи i в Одес. Де­кот­рi поп­ри­но­си­ли до­до­му чи­ма­ло гро­шей.

- Коли на сте­пи, то й на сте­пи, - за­го­мо­нi­ли вер­бiв­цi.

Їм хо­тi­лось виб­ра­тись на по­ле, на степ. Всi во­ни поз­ви­ка­ли ро­бить влiт­ку на по­лi, на вольно­му по­вiт­рi; всi лю­би­ли хлi­бо­робст­во. До Вер­бiв­цiв прис­та­ло ще кiлька бур­лак, i, як тiльки над­во­рi по­теп­лi­ша­ло, бур­ла­ки на­ку­пи­ли хар­чi, за­б­ра­ли клун­ки на пле­чi й по­манд­ру­ва­ли на ши­ро­кi хер­со­нськi сте­пи.

- От то­бi й Аб­рам Мой­сей­ович! Зос­та­вай­ся з своїм скар­бом! - про­мо­вив Ми­ко­ла до бур­лак, ви­хо­дя­чи на схо­дi сон­ця з са­хар­нi.

Бурлаки вий­шли на го­ру, гля­ну­ли з го­ри на са­хар­нi, i їм ста­ло ве­се­лi­ше на ду­шi. Пiс­ля смер­дю­чої ка­зар­ми, пiс­ля смо­ро­ду од гни­ло­го ма­ля­су, од го­рi­лих кiс­ток, од ди­му й ча­ду на са­хар­нях свiт бо­жий на­че смi­яв­ся до їх зе­ле­ною ве­с­ня­ною тра­вою, си­нiм не­бом та чис­тим польовим по­вiт­рям. Бур­ла­ки йшли та йшли, ми­на­ли здо­ро­вi се­ла, ху­то­ри, ми­на­ли ба­га­то са­ха­рень, ми­на­ли лi­си й яри. В се­лах ча­сом їх пус­ка­ли лю­ди на нiч, але час­тi­ше їм до­во­ди­лось но­чу­вать над­во­рi пiд корч­ма­ми або в корч­мах. Вже во­ни ми­ну­ли Чи­ги­рин­щи­ну. Лi­сiв ста­ло мен­ше, тiльки по до­ли­нах тра­п­ля­ли­ся не­ве­ли­кi бай­ра­ки. Го­ри й до­ли­ни зрiв­ню­ва­лись. Се­ла трап­ля­лись все рiд­ше, а да­лi пе­ред ни­ми ро­зiс­лав­ся ши­ро­кий степ, ши­ро­кий на всi бо­ки, скiльки мож­на бу­ло ски­нуть оком. Во­ни йшли день, йшли два, i не ба­чи­ли нi од­но­го се­ла, нi.одно­го ху­то­ра по до­ро­зi. Мо­ло­да тра­ва яс­но бли­ща­ла на вес­ня­но­му сон­цi. Мiж тра­вою ку­па­ми жов­тi­ли круг­лi квiт­ки кульба­би, си­нiв ран­нiй сте­по­вий сон. Пти­цi кру­ти­лись в не­бi й ще­бе­та­ли в ши­ро­ко­му прос­то­рi. На бур­лак по­вi­яла ши­ро­ким кри­лом зо­ло­та во­ля, во­ля од уся­ко­го ли­ха, од уся­ко­го без­та­лан­ня, од стра­ху пе­ред па­ном, пе­ред пан­щи­ною та нек­рут­чи­ною.

- Господи, як тут прос­тор­но, як тут ши­ро­ко! - про­мо­вив Ми­ко­ла. - От би де схо­ва­тись у буд­лi-яко­му яру або в бал­цi од усiх на­ших во­ро­гiв.

- Тут уже нас не впiй­має Бжо­зовський i не при­си­лує ро­бить пан­щи­ну, - обiз­ва­лись бур­ла­ки.

Бурлаки звер­ну­ли в яр на од­по­чи­нок. В то­му яру ви­лась не­ве­лич­ка те­чiя i хо­ва­лась да­ле­ко-да­ле­ко, мiж спа­дис­ти­ми гор­ба­ми. По­над по­то­ком зе­ле­нi­ли гус­тi оче­ре­ти, скiльки мож­на бу­ло осяг­ти оком. По­де­ку­ди мiж оче­ре­том та осит­ня­гом бли­ща­ли не­ве­лич­кi пле­са, чис­тi й яс­нi, як дзер­ка­ло, а кру­гом їх сто­яв рiв­ною стi­ною гус­тий осит­няг. Над­во­рi ве­чо­рi­ло. На за­хо­дi не­бо по­чер­во­нi­ло й за­па­ла­ло вог­нем, роз­ки­да­нi ле­генькi хмар­ки, нi­би гур­ток ле­бе­дiв, i степ, i оче­рет об­ли­лись ро­же­вим свi­том.

Бурлаки по­сi­да­ли над во­дою, на­мо­чи­ли жит­нi су­ха­рi й по­ча­ли ве­че­рять. Во­ни бу­ли по­том­ле­нi, аж тлiн­нi. Нiх­то з їх i сло­ва не про­мов­ляв. Ве­ли­ка ти­ша, ро­же­вий свiт по зе­ле­но­му сте­пу зас­му­тив i без то­го смут­нi їх ду­шi.

Сонце сi­ло. По­ча­ло смер­кать. Ми­ко­ла назг­рi­бав то­рiш­ньо­го су­хо­го оче­ре­ту, су­хої осо­ки й роз­па­лив ба­гат­тя. Бур­ла­ки по­ля­га­ли навк­ру­ги на свит­ках i дрi­ма­ли. На да­ле­ко­му пле­сi ках­ка­ла ди­ка кач­ка, за­ше­лес­тi­ла в осит­ня­гу, зби­ла кри­ла­ми во­ду й пе­ре­нес­лась над ог­нем, не­на­че груд­ка чор­ної рiл­лi. Крик зав­мер, i ввесь степ знов нi­би зав­мер у снi.

Бурлаки по­чу­ли лег­кий ше­лест в осит­ня­гу не­да­ле­ко од ба­гат­тя: щось iш­ло i пря­му­ва­ло до їх. Хо­да бу­ла людська. Тра­ва ше­лес­тi­ла пiд но­га­ми, лю­ди­на ввiй­шла в