Нечуй-Левицький - Микола Джеря, Нечуй-Левицький

трух­ла й гни­лу­ва­та. Од неї бур­ла­ки за­раз по­ча­ли сла­бiть, а по­тiм по бур­ла­ках пi­шов та­кий по­мi­рок, що за йо­го пiш­ла чут­ка по око­ли­цi та й скрiзь. Ро­бiт­ни­кiв уми­ра­ло ба­га­то.

Посесор, вва­жа­ючи на се­бе як на па­на, за­дер вго­ру кир­пу про­ти по­па. Вiн зве­лiв са­мим бур­ла­кам хо­вать мер­цiв. Пiп, не дов­го ду­мав­ши, дав звiст­ку бла­го­чин­но­му. По­ча­лось дi­ло. То­дi по­се­сор по­ба­чив, що на­коїв ли­ха, лед­ве за­га­сив дi­ло сот­ня­ми кар­бо­ван­цiв. Вiн скуб се­бе за пей­си, за бо­ро­ду i му­сив пла­тить по­по­вi дав­ню пла­ту за фаб­рицьку па­ра­фiю.

А тим ча­сом по­шесть пiш­ла по всiх ка­зар­мах. Лю­ди не пе­рес­та­ва­ли сла­бiть i вми­ра­ти. Мiж бур­ла­ка­ми по­ча­ла­ся три­во­га: од­нi ка­за­ли, що па­ни на­си­па­ли зу­мис­не в кри­ни­цi от­ру­ти, дру­гi ка­за­ли, що по­се­сор го­дує лю­дей со­ба­чим м'ясом. Пi­шов по ка­зар­мах го­мiн, кле­кiт. Ми­ко­ла пра­ву­вав над усi­ма, да­вав при­вiд, кри­чав на ввесь двiр, що жи­ди нас­ла­ли по­шесть на лю­дей. Ва­та­га бур­лак зня­ла­ся, пiш­ла до по­се­со­ра й по­би­ла йо­му вiк­на. По­се­сор тим ча­сом з жiн­кою й дiтьми утiк в мiс­теч­ко i пе­ре­си­дiв ли­ху го­ди­ну, до­ки бур­ла­ки не вти­хо­ми­ри­лись. Тим ча­сом вiн дав зна­ти в стан. Ста­но­вий на­бiг на за­во­ди з мос­ка­ля­ми, з док­то­ром та з по­пом. Док­тор заг­ля­дав у кри­ни­цi, куш­ту­вав во­ду, хо­див по за­во­дах, по ка­зар­мах, хо­див чо­гось по­над став­ком, по дво­ру, заг­ля­дав у пе­кар­нi, в ка­за­ни, зас­по­ко­ював бур­лак; але сам бо­яв­ся по­куш­ту­вать бур­лацько­го бор­щу з гни­лою та­ра­нею, з до­дат­ком па­цю­кiв для прис­ма­ки. Вiн зве­лiв об­чис­тить i ви­ма­за­ти ка­зар­ми, але, нев­ва­жа­ючи на те, бур­ла­ки по­ча­ли пот­ро­ху втi­кать з за­во­дiв. На­шi вер­бiвськi бур­ла­ки жда­ли тiльки, до­ки тро­хи прот­рях­не над­во­рi. Во­ни за­ду­ма­ли тi­кать да­лi, на хер­сонськi сте­пи. А тим ча­сом нес­по­дi­ва­но зас­лаб Ка­вун. Вiн дов­го не приз­на­вавсь, що вiн сла­бий, на­си­лу во­ло­чив но­ги, а все-та­ки хо­див на ро­бо­ту. Вiн бо­явсь ла­за­ре­ту, як пек­ла, бо з то­го ла­за­ре­ту ма­ло хто вер­тав­ся до ка­зарм.

Одного ве­чо­ра Ка­вун зва­ливсь з нiг; йо­го пе­ре­вез­ли в ла­за­рет. Нi один вер­бi­вець не впiз­нав би те­пер Ка­ву­на, ко­лись здо­ро­во­го, кре­мез­но­го, ши­ро­коп­ле­чо­го чо­ло­вi­ка, з дов­го­об­ра­зим ли­цем та рум'яни­ми що­ка­ми.

Кавун ле­жав на го­ло­му по­лу, прик­рив­шись ста­рою сви­тою, i стог­нав. Смут­но бли­щав ве­чiр у вiк­но, i жов­те, як вiск, Ка­ву­но­ве ли­це лед­ве бу­ло вид­но про­ти вiк­на. Що­ки йо­го по­за­па­да­ли, рум'янець зник, нiс за­гост­рив­ся; тем­нi очi ста­ли якiсь нi­би втом­ле­нi й ди­ви­лись не­по­руш­не на стi­ну, не­на­че на тiй стi­нi Ка­вун чи­тав своє гiр­ке жит­тя. Ми­ко­ла си­дiв ко­ло йо­го й ду­мав ду­му, по­хи­лив­ши на гру­ди го­ло­ву. Iн­шi вер­бiв­цi сто­яли ко­ло по­лу, бо слiд­ком за Ми­ко­лою й Ка­ву­ном по­ча­ло при­бу­вать на за­во­ди ба­га­то вер­бiвських лю­дей. Не один де­ся­ток уже втiк з Вер­бiв­ки од па­на Бжо­зовсько­го.

Кавун стог­нав та все не зво­див очей з бi­лої стi­ни, на кот­рiй став у за­кут­ку ши­ро­кий тем­ний ве­чiр­нiй дiд. На за­ма­за­нiй стi­нi тем­нi­ли чор­нi пля­ми, мiс­ця­ми чер­во­нi­ла цег­ла з-пiд об­ко­лу­па­ної гли­ни. Ми­ну­ла го­ди­на, i Ка­вун все ди­вив­ся очи­ма на ту стi­ну i не мiг опам'ята­тись: пе­ред ним нi­би ма­ня­чи­ли то ми­лi, то страш­нi кар­ти­ни на тiй стi­нi. От за­зе­ле­нi­ла вер­ба­ми Вер­бiв­ка, вся об­ли­та га­ря­чим сон­цем, за­зе­ле­нi­ла йо­го ле­ва­да над Рас­та­ви­цею; за­бi­лi­ли стi­ни йо­го ха­ти, i вiн зас­мi­яв­ся тон­ки­ми смаж­ни­ми гу­ба­ми. По­тiм пе­ред йо­го очи­ма усi вер­би нi­би спа­лах­ну­ли страш­ним ог­нем; не­бо вкри­лось хма­ра­ми; день змi­нив­ся на нiч… Вер­би ста­ли стiж­ка­ми на пансько­му то­ку, i чор­не не­бо за­ми­го­тi­ло страш­ним по­лум'ям; весь тiк, вся Вер­бiв­ка вже нi­би па­ла­ла пе­ред йо­го очи­ма. Го­рi­ла йо­го ха­та; йо­му зда­лось, що в ха­тi йо­го жiн­ка з дiтьми, що во­ни от-от зго­рять в то­му страш­но­му вог­нi.

- Рятуйте жiн­ку, дi­тей! Хто в бо­га вi­рує! - крик­нув Ка­вун. - Ми­ко­ло! Ни­ми­до­ро! Ря­туй­те моїх дi­тей!

Нимидорине ймен­ня не­на­че но­жем уко­ло­ло Ми­ко­лу в са­ме сер­це, i га­ря­ча сльоза ско­ти­лась з йо­го очей.

I зда­ло­ся Ка­ву­но­вi, що го­рить йо­го двiр, па­лає йо­го клу­ня, го­рить зем­ля пiд йо­го но­га­ми, го­рить i кле­ко­тить во­да в став­ку. Йо­му га­ря­че й бо­ля­че: йо­го ду­шить у гор­лi дим, а жаль за жiн­кою, за дiтьми да­вить слiзьми йо­го гор­ло… от-от за­да­вить йо­го на смерть…

Вiн при­див­ляється, а з по­лум'я ви­ти­ка­ються ске­лi. ви­ти­ка­ються ске­лис­тi бе­ре­ги по­над Рос­сю, чер­во­нi, нi­би роз­пе­че­не чер­во­не за­лi­зо. Пе­ред ним, не­на­че з зем­лi, од­ра­зу ви­со­вується ви­со­кий, як стовп, ка­мiнь, весь чер­во­ний, як жар, а на то­му ка­ме­нi стоїть Бжо­зовський. На Бжо­зовсько­му па­лає оде­жа, па­лає во­лос­ся на го­ло­вi; з йо­го ллється потьока­ми кров по га­ря­чо­му ка­ме­нi.

- Ага! А що! Пiй­мавсь! I ти в пек­лi! А доб­ре то­бi в то­му по­лум'ї! - прос­тог­нав Ка­вун, i пе­ред йо­го очи­ма ка­мiнь з па­ном пi­шов пiд зем­лю, а на то­му мiс­цi зак­ру­ти­лись фаб­рицькi ко­ле­са, за­ма­ха­ла, на­че кри­ла­ми, па­ро­ва ма­ши­на, зак­ле­ко­тi­ли ка­за­ни з ма­ля­сом, а мiж ти­ми ко­ле­са­ми зак­ру­ти­лись чор­нi дiдьки з ро­га­ми, з хвос­та­ми, з ца­пи­ни­ми бо­ро­да­ми, з ог­ня­ни­ми ви­со­лоп­ле­ни­ми язи­ка­ми. Мiж ни­ми знов зак­ру­тив­ся пан, зак­ру­тивсь оса­ву­ла, жид-шин­кар, зак­ру­тив­ся Бро­довський. Та вся ва­та­га тан­цю­ва­ла, пли­га­ла, бi­га­ла, ве­ре­ща­ла й сту­ко­тi­ла. Чор­ти пе­ре­ки­да­лись ма­ши­на­ми, ма­ши­ни ма­ха­ли го­ло­ва­ми, хвос­та­ми, а з тих ма­шин ле­тi­ли на всi бо­ки са­хар­нi бi­лi го­ло­ви i би­ли Ка­ву­на по го­ло­вi, не­на­че хто без­пе­рес­та­ну бив йо­го в тiм'я за­лiз­ним обу­хом.

- За що ви ме­не б'єте? За що ка­туєте? - знов не­са­мо­ви­то крик­нув Ка­вун на всю ка­зар­му й нi­би про­ки­нувсь; че­рез йо­го очi знов зир­нув ро­зум. Ка­вун за­тих, гля­нув на Ми­ко­лу, на вер­бiв­цiв.

- Чи впiз­наєш ме­не, Пет­ре? - про­мо­вив до Ка­ву­на Дже­ря.

- Впiзнаю, - на­си­лу ви­мо­вив Ка­вун.

- Чи не пок­ли­кать по­па, щоб те­бе вис­по­вi­дав? - обiз­вав­ся один бур­ла­ка.

- I вже! Дай ме­нi спо­кiй. Вже смерть моя за пле­чи­ма, - ска­­зав Ка­вун. - Ма­буть, я вже не вста­ну. Бра­ти-то­ва­ри­шi! Ко­­ли хто вер­неться до­до­му, на­ка­жiть моїй жiн­цi, не­хай не жу­риться, не пла­че, та не­хай до­во­дить до ро­зу­му дi­тей.

- Щоб вий­шли здат­нi до панської ро­бо­ти… - сум­но про­мо­­вив Ми­ко­ла.

- Не ду­мав я, був­ши ха­зяїном, що ме­нi до­ве­деться по­ми­ра­ти на чу­жiй сто­ро­нi, в цьому ла­за­ре­тi, - не­на­че ниш­ком про­мо­вив Ка­вун. - Ой бо­же мiй ми­ло­серд­ний! За що ж ти ме­не так тяж­ко ка­раєш? Бо­дай все моє го­ре, всi мої сльози впа­ли на то­го ду­шу, хто ме­не пус­тив по свi­тi бур­ла­кою.

Кавун зап­ла­кав, але в йо­го вже слiз не бу­ло: йо­го сльози ви­сох­ли, бо вже йо­го жи­вот­тя ви­сох­ло до реш­ти, до ос­танньої крап­лi.

- Хоч по­хо­вай­те ме­не по-людсько­му за­ко­ну. Не­хай по­се­сор не ви­ки­дає ме­не на смiт­ник, як ви­ки­дав дру­гих бур­лак. Я ж пра­цю­вав на йо­го ду­шу; вiн здер з ме­не моє грiш­не тi­ло, а