Лоран Гунель - Бог завжди подорожує інкогніто

задумливо відповів я. – Якби так справді трапилось, я вважав би це ознакою нерівності.

– Ні, Алане. Не так.

Він махнув офіціанту, який був поруч.

– Повторіть бурбон.

Я ковтнув води. Дюбрей нахилився до мене, пильно вдивляючись мені у вічі – аж я почувався голим.

– Не так, Алане, – повторив він. – Усе набагато… гірше. Тома постійно себе виставляє напоказ. Його поведінка вселяє в Ларше… певну повагу. Мікаель з усіх глузує, і Ларше знає, що він вважає себе розумнішим за інших. Тому Ларше глузує з Мікаеля, щоб показати, що він іще розумніший за нього. А ти…

Він замовчав…

– А я не граю в ці ігри, на відміну від інших, я є сам собою, от він і зловживає цим.

– Ні, усе насправді ще більш запущене. Найточніша твоя характеристика, Алане, – це саме те, що ти… не вільний. Ти не вільний – от тебе й закривають іще щільніше в тюрмі, у якій ти опинився…

Запала тиша. Я намагався оговтатися від раптового удару. Потім кров у мені скипіла, я захóдився від люті. Що це він наговорює на мене, га?

– Усе навпаки! Геть навпаки! Я не зношу, коли хтось обмежує мою свободу!

– Згадай іще раз ситуацію з таксі. Ти примушував себе висловлювати думку, протилежну його думкам, – ти сам сказав. Але ж його, як і багатьох інших, ти ніколи більше не зустрінеш – то просто якісь незнайомці. Твоє життя, твоє майбутнє від них не залежить, правда? Однак ти відчуваєш потребу якось… підлаштуватися, щоб вони тебе оцінили. Ти боїшся, що в тобі розчаруються і тебе відкинуть. Тому ж бо ти й не дозволяєш собі висловлювати справжні думки й почуття, діяти так, як тобі хочеться. Ти намагаєшся адаптуватися під очікування інших. Причому, Алане, тебе ніхто не просить – ти так робиш з власної ініціативи.

– Але ж це нормально, хіба ні? От якби кожен щось робив для інших – увесь світ зажив би краще!

– Може, й так, але ж у твоєму випадку не йдеться про вибір. Ти не говориш собі: «Отже, буду сьогодні робити, що від мене чекають». Ні, ти підсвідомо змушуєш себе так чинити. Інакше, як тобі здається, ти не будеш подобатися, від тебе будуть іти. То ж ти, не усвідомлюючи, накладаєш на себе купу обмежень. Життя твоє стає вкрай обмеженим – тому ти й не почуваєшся вільним. І… ти хочеш, щоб усі так жили.

Я був приголомшений. Це було як сніг на голову. Я чекав на будь-що, але не таке. Думки, емоції – усе змішалося в моїй голові, усе навкруги йшло обертом. Я відчув бажання грубо заперечити весь оцей аналіз Дюбрея, але ж якась частка мене схвильовано… відчувала, що він каже правду. Правду, яка бентежить. Я все життя жив, відчуваючи щонайменший утиск, обмеження свободи, підкорення іншим, а тут мені пояснювали, що я – просто маестро самознущання.

– Розумієш, Алане, якщо ти зобов’язав себе не розчаровувати інших, щоб певним чином відповідати їхнім очікуванням щодо тебе або щоб адаптуватися до їхніх звичок… уяви собі: у такому разі дехто буде ставати дедалі вимогливішим до тебе, наче то вже стало твоїм завданням – підкорятися їхнім забаганкам. Їм і насправді це видаватиметься нормою. Якщо ти відчуваєш провину, що пішов трохи раніше, – твій патрон цю провину збільшить. Не обов’язково через те, що він схиблений. Це так само підсвідомо: він відчуває, що для тебе є неприйнятним полишати робоче місце рано, і вважає, що для нього це так само. Саме ти викликаєш таку його реакцію, розумієш?

Я мовчав і загіпнотизовано спостерігав за колами, що його рука вже певний час виписувала в повітрі склянкою бурбону, від чого лід бовтався навсібіч, постукуючи об скляні стінки своєї тюрми.

– Алане, – сказав він, – свобода – усередині нас. Вона має виходити з нас. Не очікуй, що вона прийде десь іззовні.

Його слова дзвеніли в моєму мозку.

– Може, й так, – зрештою погодився я.

– Знаєш, проводили багато досліджень із людьми, що вижили в концентраційних таборах під час Другої світової війни. Одне з таких досліджень довело, що всі, хто вижив, мали одну спільну рису: вони лишалися вільними всередині себе. Якщо в когось із них був лише шматок хліба на цілий день, вони казали собі: «Я вільний. Я можу з’їсти його, коли захочу. Я сам вирішую, коли проковтну його». Здавалося б, доступний вибір – сміховинний, але завдяки йому вони зберігали відчуття свободи. І здавалося, що це відчуття свободи допомагало лишатися живим…

Я уважно слухав його і не міг утриматися від думки, що на місці тих бідолашних я відчував би тиск влади й панування моїх утримувачів над собою так сильно, що ніколи б не зміг розвинути свій дух.

– І як же… стати вільнішим усередині себе?

– Не існує єдиного рецепта чи стовідсотково ефективного способу. Однак непоганим методом є час від часу обирати поведінку чи дії, яких зазвичай ти ретельно уникаєш.

– Скажіть, будь ласка, у мене таке враження, що від самого початку всі ваші поради складаються з того, що мені не подобається виконувати… Це такий вигляд цей процес має на практиці?

Він вибухнув сміхом. Старенька пані з п’янкими парфумами аж обернулася до нас.

– Усе складніше. Але, коли ти йдеш життям, обходячи здалеку все, що тебе лякає, – ти не можеш побачити, що більшість тих лячних речей вигадані твоїм же розумом. Єдиний спосіб перевірити, правдиві чи хибні підстави для страху, – це підійти й перевірити на практиці! Іноді корисно опанувати себе, можливо, навіть силкувати себе зробити щось, що мало завдати болю, – і, таким чином, дати собі шанс усвідомити, що ти дещо помилявся.

– І що ж ви попросите мене зробити цього разу задля розв’язання моєї проблеми?

– Отже, як бачимо… – сказав він, умощуючись у своєму кріслі, явно задоволений, що сформулював свою думку вдало. – Ти думаєш – помилково, – що людям не сподобається, коли ти не відповідатимеш їхнім критеріям, ти маєш потребу підлаштовуватись під очікування щодо тебе. Будемо тебе переналаштовувати.

Я ковтнув слину. Обличчя палало.

– Переналаштовувати?

– Саме так. Будеш тренуватися обирати протилежне тому, що, за твоїм відчуттям, мусиш робити. Наприклад, почни з того, що щодня приноситимеш до кабінету журнал, який тебе не дуже цікавить, щоб можна було пересвідчитись, що тебе всі з ним бачили.

Я з жахом побачив, що він узяв той самий Closer, який я поклав віддалік під час його появи.

– Але ж якщо так робити – то ж спалитися перед усіма.

– Ой-ой! Авжеж, імідж, імідж! Бачиш – нема в тобі свободи…

– Але я не можу цього робити – я ж матиму наслідки: мені не