Анджей Збих - Ставка більша за життя. Частина 2, Анджей Збих

вусатих пращурів господаря. Пшетоцький вибрав для німецького офіцера неопалювану кімнату, сподіваючись цим швидше його спекатись.

— Хто, крім вас, ще мешкає в цьому будинку? — запитав Клосс, сідаючи в зручному кріслі під стіною. Він помітив, що Пшетоцькому це не сподобалося.

— Моя онука, її подруга — дочка мого давнього приятеля, панна Йоланта Кшемінська, і троє слуг: камердинер Ян, його дружина — куховарка та їхня дочка Марта — покоївка. Тримати більше слуг у цьому курені немає потреби.

Клосс розглядав стилет, що висів на стіні. Це була чудова робота старих майстрів — піхви і руків’я геть змережені розкішним візерунком.

Тільки тепер він збагнув, що поведінка Пшетоцького не була продиктована ні надмірною відвагою, ні пихатістю. Це був мудрий розрахунок, який ґрунтувався на знанні психології німців. Старий інстинктивно відчував, що з людьми, одягненими в мундири Feldgrau,[4] треба говорити спогорда, що у них у крові таїться повага до того, хто насмілиться розмовляти з ними, як з рівними. Назвавши свій прекрасний будинок, де було кільканадцять кімнат, куренем, кажучи, що за цих умов йому не треба більше слуг, Пшетоцький ніби хотів спитати німецького офіцера: “А скільки в тебе було слуг?” Іншими очима глянув тепер Клосс на низенького дідуся, що мав такий гучний бас. Ян шепнув щось на вухо старому.

— Ян проведе пана офіцера до його кімнати, — сказав Пшетоцький. — Ваші ж люди поселяться в другому флігелі.

Клосс легенько вклонився і пішов за Яном. На сходах він зупинився, щоб пропустити дівчат, які йшли згори і яких він перед цим бачив у залі. Вони навіть не глянули на нього. Більше того, старша з них, гарніша, з явною театральністю демонструвала свою зневагу.

“Очевидно, це внучка, — подумав Клосс, ступаючи сходами за Яном, котрий ніс лампу і не міг навіть озирнутись, чи німецький офіцер іде за ним слідком. — Зневага виказує їхню родинну схожість”.

Коли дівчата зайшли до зали, Пшетоцький нервово ходив з кутка в куток. У зубах він жував давно погаслу люльку.

— Навіщо його сюди прислали? — спитала Зося.

— Я й сам про це думаю.

— Якби вони хотіли виселити вас із Пшетоки, — почала Йоланта, — то прислали б принаймні офіційний документ, як вони завжди роблять у таких випадках. Крім того, цей офіцер з вермахту. А вони, певно…

— З лиця він навіть симпатичний. Але все-таки, любі мої, це шваб, тому поводьтеся розсудливо. Мені здається, що по-польському він ні в зуб не розуміє, та обережність ніколи не зашкодить.

— А ви ж самі, дідусю… — докірливо промовила Зося.

— Боже праведний, я — це зовсім інша річ! Я вже старий, а що можна заподіяти старому? Вбити? Так це ж ласка! Не треба буде чекати костомахи. Та що там я! Он твій батько, Йоланто, той умів з ними говорити! — щось пригадавши, враз повеселішав Пшетоцький. — Пам’ятаю, якось ще під час першої світової війни їхали ми вдвох, Генрик і я, з Пшетоки до Карчмиськ. І якраз перед самими Карчмиськами, коло хреста, зупиняє нас, пане добродію, німецька варта і наказує злазити. їм, мовляв, нащось потрібна наша підвода. А Генрик, тобто твій батько, він тоді у Відні мав адвокатську практику, як відкрив свою пащеку… то, боже праведний, п’ятнадцять хвилин шпетив лейтенанта, як економ наймита!

— Ну й що? Ви так і не дали підводи? — запитала Йоланта.

— Довелося віддати, — похмуро відповів старий. — Ми злізли й пішли далі пішки, але зате Генрик їх що вибатькував, то вибатькував!

— То були інші німці, — сказала Зося.

— А тепер спати, любі мої! — закінчив старий.

4

Протягом наступних двох днів нічого цікавого не сталося. Клоссові, правду кажучи, було страшенно нудно. Кілька разів він перечитав від дошки до дошки всі папери в справі “Г-298”, їх, власне, було не так багато, і тільки один з них затримав на мить його увагу. Залізничник з Карчмиськ, якийсь Вацлав Трембецький, зізнався на допиті, що востаннє бачив Лятошека з дружиною на вокзалі в Карчмиськах. Пан інженер їхав до Кракова. Це був останній поїзд, бо наступного дня прийшли німці. Перед від’їздом він дуже хвилювався, боявся, що не встигне в Кракові пересісти на львівський поїзд. Якщо він устиг… Якщо опинився у Львові п’ятнадцятого або шістнадцятого…

Так, надто багато було невідомих. В усякому разі, показання залізничника, які, очевидно, не зацікавили Гофберга, здалися Клоссові вартими уваги, і він подумав про те, що їх треба передати куди слід.

Життя в домі Пшетоцького минало в спокійному сільському ритмі. Кінчався листопад, а разом з ним і польові роботи, дні дедалі коротшали, а відсутність електрики спричинялася до того, що від дев’ятої до пів на десяту вечора всі розходилися по своїх кімнатах спати.

Наступного дня після приїзду до Пшетоки Клосс, як веліла інструкція, наказав провести в свою кімнату польовий телефон і з’єднався з Гофбергом. Він доповів йому про свої справи і обстановку, яку застав у Пшетоці, обминаючи, ясна річ, неістотні для полковника деталі, такі, як, наприклад, поведінка старого Пшетоцького і його ставлення до німецьких офіцерів.

— Хто мешкає в Пшетоці? — допитувався Гофберг.

— Пшетоцький удівець, — відповів Клосс, — живе з онукою, про яку ви знаєте. Тут зараз гостює ще молода жінка, напевно, приятелька внучки, якась Йоланта Кшемінська з Кракова. Окрім того, слуги: куховарка, камердинер і покоївка — ціла родина. Куховарка Матильда — дружина, а покоївка Марта — дочка камердинера Яна Кшиволя. Які будуть розпорядження?

— Чекати, — відповів Гофберг.

— Коли прибуде людина, якій я повинен допомагати?

— Клосс, — прохрипів полковник у трубку, — вам ніколи ніхто не казав, як кінчають вельми цікаві офіцери розвідки?

— Мене мучить бездіяльність, пане полковник.

— Подовше гуляйте або спіть, тільки не морочте мені голови. А може, ви скучили за активною діяльністю десь у близькому тилу на Східному фронті?

— Прошу мене правильно зрозуміти, пане полковник, — промовив Клосс якомога смиреннішим тоном. — Ви доручили мені створити загрозливу атмосферу і викликати напруження, які