Микола Володимирович Томенко - Теорія українського кохання, Микола Володимирович Томенко

сжимаю их, ощущаю ваши колени, — я отдал би всю жизнь за мигдействительности» (ймовірно, 21 серпня 1825 року); «и целую неделю у ваших ног» (28 серпня 1825 року); «я у ваших ног,… я по-прежнему люблю вас, а подчас ненавижу, что третьего дня я рассказывал о вас ужасные вещи,… я целую ваши прекрасние ручки»(8 грудня 1825 року).

Насамкінець, оригінальний лист Олександра Пушкіна для Поліни Осипової (передбачалося, що листа прочитає і Анна Керн), де поет, підсумовуючи своє знайомство та почуття до Анни, пише: «Я всегда буду сожалеть, что увиделее, и еще более, что не обладал ею. Простите это чересчур откровенное признание тому, кто любит вас очень нежно, хотя и совсем иначе» (28 серпня1825 року) м.

У цей же час читаємо про абсолютно інші думки й прагнення Керн у щоденнику: «Течение жизни нашей есть только скучный и унылый переход, если не дышишь в нем сладким воздухом любви»41 «То, что происходит в тайниках души, более научает нас любить, нежели самая искусная метафизика… Предпочитая кого-либо всем другим, мы исходим отнюдь не из того или иного его достоинства, и все любовные вирши виражают великую философскую истину, всячески повторяя, что любят за «нечто неизьяснимое». Это «нечто» — та целостность, та гармония, которая предстает нам через любовь, через восхищение, через все те чувства, кои открывают нам в сердце другого самую глубину его, внутреннюю его сущность».

Літературознавці намагалися всіляко оберегти «чистий образ Пушкіна» у змалюванні стосунків з Анною Керн. Дехто поспішав обізвати її жінкою легкої поведінки, яку не сприйняв визначний російський поет. Сам Олександр Пушкін назвав її якось «вавилонською блудницею». Здається, варто лише перечитати листи обох, щоб сказати, що насправді — все дещо інакше. Пушкін сподівався на ще один роман із симпатичною привабливою жінкою і страшенно жалкував, що так довго не міг «обладать ею», Керн же прагнула іншого, вона втомилася спілкуватися і жити з «людьми без душі», тому шукала «ті серця, які здатні любити», «той вогонь, ту ніжність, що змушує забути про себе…».

Так сталося, що і Пушкін, і Керн виявилися різними героями різних історій про кохання.

Символіка і мова українського кохання

Либонь, тих слів немає в жодній мові,

Та цілий світ живе у кожнім слові

І плачу я й сміюсь, тремчу і млію,

Та вголос слів тих вимовить не вмію.

Леся Українка

Символіка українського кохання — тема, варта окремого дослідження. Спробуємо лиш оглянути символи-асоціації, символи-епітети українського кохання. Найвиразніше серед асоціативних ознак кохання — це серце. (Про що детально йшлося у першому розділі). Серед інших суттєве значення мають природа загалом та сонце й квіти зокрема.

У піснях, які приписують легендарній поетесі Марусі Чурай, підкреслено дуже тісний зв'язок між Коханням і Сонцем, наприклад, в одній з них читаємо:

Нема мого миленького, нема мого Сонця, Ні з ким мені розмовляти, сидя у віконця; Нема мого миленького, що карії очі, — Ні з ким мені розмовляти, сидя до півночі

У Миколи Вороного в «Ікарі» знаходимо показовий ряд понять кохання — сонце:

Бо кохаю сонце красне, Бо кохаю світло ясне, — Їїм живу, йому молюся…

У Василя Симоненка в поезії «Любов»:

Любов, як сонце, світу відкриває Безмежну велич людської краси.

У багатьох прозових творах зустрічаємо блискучі описи романної атмосфери переживань і пристрастей, органічно вплетених у мереживо краси природного довкілля. Михайло Коцюбинський в своєму «Intermezzo» описує: я тебе люблю, бо…слухай: з тьми «невідомого» з’явився я на світ, і передих, і перший рух мій — в темряві матернього лона. І досі той морок і мною панує - всі ночі, половину мого життя стоїть він між мною й тобою, його слуги — хмари, гори, темниці — закривають тебе від мене — і троє ми знаємо добре, що неминуче настане час, коли я, як сіль у воді, розпущусь в нім навіки…Ти тільки гість в житті моїм, сонце, бажаний гість — і коли відходиш — я хапаюсь за тебе. Ловлю останній промінь на хмарах, продовжую тебе у вогні, в лампі, у феєрверках, збираю з квіток, з сміху дитини, з очей коханої. Коли ти гаснеш і тікаєш до мене, творю твою подобу, даю наймення їй ідеал і ховаю у серці. 1 він мені світить».

Квіти — спеціальна тема, що набула не лише любовного забарвлення, а й носила для кожного з поетів чи письменників тільки ними визначений неповторний зміст.

Улюблені Лесею Українкою троянди в залежності від настрою міняють колір. Вони можуть бути білі й рожеві, червоні й блакитні. Гра кольорами квітів, можливо, найулюбленіша й у багатьох інших відомих українців. Довкола білої лілії, що її подарувала Ольга Кобилянська Василю Стефанику, розгортається пристрасна дискусія у листуванні. Стефаник пише Кобилянській, що лілію мусив «вбити», бо не розуміє і не приймає білого кольору. Взагалі переконує, що подаровані їй жовті і червоні троянди важливіші — бо такий колір підкреслює і любов, і красу. Рожевий переважає в Пантелеймона Куліша. Жінки у нього завжди пов'язані з рожевими квітами:

«Ви, наші землячки, рожеві квіти наші, темнотою прив'язані, вмиваєтесь Божою росою».

«Мої кохані