Рафаелло Джованьолі - Спартак, Рафаелло Джованьолі

черствих батьків і всемогутніх законів марнувати в злиднях найкращі літа нашої молодості і мучитися нездійсненними жаданнями? — додав Луцій Бестія, скалячи зуби і судорожно стискаючи щойно випитий келих.

— Хто бідніший від нас, що на сміх людям народилися патриціями і лише завдяки своєму званню ще, користуються повагою простого народу? — зауважив з виразом глибокого суму Лентул Сура.

— Та ми — просто голодранці в тогах!..

— Одягнені в пурпур платники податків!.,

— Ми пригноблені злидарі, для яких немає місця на бенкеті багатої римської знаті.

— Смерть банкірам і лихварям!

— До біса усі закони дванадцяти таблиць!

— До пекла владу батьків над нами!

— Хай ударить всемогутня блискавка Юпітера-громовержця в Сенат і спопелить його!

— Однак нехай Юпітер мене заздалегідь про це попередить, аби я не був у Сенаті того дня! — лупаючи осоловілими очима, пробурмотів зовсім уже сп'янілий сенатор Куріон.

Вибух реготу розлігся слідом за цим несподіваним, але мудрим зауваженням старого п'яниці і поклав край нестримним теревеням та прокляттям гостей Катіліни.

В цей час до триклінія увійшов раб, наблизився до господаря і щось прошепотів йому на вухо.

— А, присягаюсь богами пекла!.. — радісно скрикнув Катіліна. — Нарешті! Введіть зараз же його разом з його тінню

Раб уклонився і повернувся, щоб іти, коли Катіліна його зупинив і додав:

— Та поводьтеся з ними чемно. Обмийте їм ноги, натріть їх запашними мазями, одягніть їх у застольне вбрання і надіньте їм вінки.

Знову вклонившися, раб вийшов.

Катіліна наказав рабові-триклінарху:

— Епафоре, розпорядися прибрати стіл. Приготуй два стільці проти головного місця для друзів, яких я чекаю. Та звільни цей зал від мімів, музик і рабів. І накажи приготувати в сусідній кімнаті все для веселого, приємного і тривалого бенкету.

Поки трикліній прибирали, звільняли від усього зайвого, гості мовчки попивали з срібних келихів пінисте фалернське вино. Вони з видимою цікавістю і нетерпінням чекали новоприбулих гостей. Ті скоро з'явилися в супроводі раба. Вони були в білих застольних вбраннях, у вінках з троянд.

Це були Спартак і Крікс.

— Хай боги оберігають цей дім і його благородних гостей! — промовив Спартак, входячи до кімнати.

— Привіт усім вам! — додав Крікс.

— Честь іслава тобі, о доблесний Спартак, і твоєму дру-

1За звичаєм стародавніх римлян, кожен гість мав право привести з собою товариша, і на бенкеті цього товариша звали його тінню.

гові! — відповів Катіліна, підвівшись назустріч рудіарієві і гладіаторові. Взявши Спартака за руку, він посадовив його на своє ложе; посадивши Крікса на один з двох стільців, щойно поставлених проти почесного ложа, Катіліна сів поруч нього.

— Отже, Спартак, ти не захотів провести за вечерею час з цими благородними, статечними юнаками? — вказав Катіліна рукою на присутніх.

— Не захотів? Я не міг, Катіліно, і про це тебе сповістив… якщо твій остіарій точно виконав моє доручення.

— Так, мене попередили, що ти не зможеш прийти на вечерю…

— Але ти не знаєш причини моєї відсутності, а я не міг звіритися на скромність остіарія… Я мусив відвідати одну таверну, де часто бувають гладіатори. Там я мав зустрітись і справді зустрівся з людьми, що мають дуже великий вплив на цих знедолених.

— Виходить, що ми, гладіатори, думаємо про своє визволення, розмовляємо про свої права і готуємося ствердити ці права з мечем у руках? — трохи насмішкувато запитав Луцій Бестія.

Обличчя Спартака спалахнуло, і він, грюкнувши кулаком по столу, поривчасто встав і крикнув:

— Так! Напевно! Присягаюсь усіма блискавицями Юпітера! І нехай…

Він раптом стримав себе, на мить замовк і вже іншим тоном додав:

— Нехай лише дадуть на це згоду всемогутні боги і ви, можновладні патриції, і ми візьмемося за зброю заради визволення пригноблених!

— Цей гладіатор реве, мов бугай, — промимрив Куріон, який уже куняв і схиляв лису голову то на праве, то на ліве плече.

— Він зарозумілий не менше, ніж щасливий диктатор Сулла. 8

Катіліна, зрозумівши, до чого можуть привести кепкування патриціїв, наказав рабові, який наливав вино для новоприбулих, вийти, встав і сказав:

— Вам, благородні римські патриції, несправедливо позбавленим свободи, тобто влади і багатства, на які має право велич ваших душ; вам, доброчесні і мужні, чию доблесть я знаю, вам, моїм вірним і чесним друзям, я рекомендую цього найхоробрішого рудіарія, Спартака. Йому, з його незвичайною силою тіла і духу, слід було б народитися не фракійцем, а римським громадянином і патрицієм. Воюючи в наших легіонах, він довів свою хоробрість, був нагороджений громадянським вінком і званням декуріона…

— Що не завадило йому дезертирувати з нашого війська при першій зручній нагоді, — втрутився Луцій Бестія.

— Ну й що з того! — швидко, з новим запалом заперечив Катіліна. — Чи можна його обвинуватити в тому, що він залишив нас, ворогів його вітчизни, і став захищати свою батьківщину, своїх рідних, своїх богів? А коли б хто з вас попав у полон до Мітрідата і був зарахований до його війська, чи не вважав би він за свій обов'язок залишити ненависні прапори варвара і перейти під рідні знаки римського орла при першій його появі?

Схвальний гомін пронісся після цих слів, і Катіліна, користуючись сприятливим настроєм слухачів, вів далі:

— Нещодавно я, ви і весь Рим бачили, як цей могутній муж хоробро і переможно бився в цирку і вчинив подвиги, гідні не гладіатора, а видатного воєначальника. І от ця людина, значно достойніша від свого становища і своєї нещасливої долі, такий раб, як і ми, як ми, пригнічений, як ми, нещасний, уже кілька років тому задумав сміливу і небезпечну, але благородну справу. Він організував таємну змову серед гладіаторів. Він зв'язав їх священною присягою і збирається в призначений день підняти повстання проти тиранії, що засуджує їх гинути в цирках на втіху натовпу. Він хоче визволити їх і вільними повернути в рідні країни.

На якусь мить Катіліна замовк і потім додав:

— Хіба не те саме вже давно задумали ви і я? Чого домагаються гладіатори, як не свободи? А чого прагнемо ми? Проти чого бажаємо повстати ми, як не проти тієї ж самої олігархії, проти якої вони хочуть повстати? Адже з того часу, як республіка підпала під сваволю олігархів, їм і лише їм одним платять данину царі, тетрархи і народи. А всі інші чесні громадяни — і благородні і прості — стають покидьками суспільства, нещасними, пригнобленими, негідними і зневаженими.

Трепет перебіг серед молодих патриціїв, їхні очі заблищали ненавистю, гнівом, жадобою помсти.

А Катіліна вів далі:

— В наших домах на нас чекають злидні, поза домами — борги наше сьогодні — сумне, майбутнє — ще гірше.