Михайло Миколайович Грешнов - Останній неандерталець, Михайло Миколайович Грешнов

— Я сам бачив, — стверджував Тедді. — Його одразу накрило снігом.

І йому повірили.

На вершині гори поставили лічильник — із запасних, що були в експедиції. Вже складали намет, коли Олівер Хові побачив орла. Той пролітав над ущелиною, тримаючи в кігтях щось довге.

— Змія!

— Ліана… — почулися здогади.

— Альпійський лінь!

Хові схопив рушницю. Він був кращим стрільцем і на очах усіх довів свою майстерність. Орел із здобиччю впав на сніг. В його кігтях був кінець мотузки, навскіс відрізаної ножем.

За годину Тедді йшов геть. Йому кинули бляшанку консервів і льодоруб. Йшов він, втягнувши голову в плечі і часто озираючись, чи не втелющать йому кулю в спину. Але ніхто не хотів бруднитися. Тоді й викликали вертоліт.

А що Адам?

Переді мною десятки книжок, учених трактатів і просто домислів “про снігову людину”, непальського йеті, троглодитових людей. Я розмовляв з найвидатнішими антропологами. Кожний з них прагнув викласти свої гіпотези, погляди. Усі їхні твердження, здається мені, не варті однієї-єдиної статті російського професора Поршнева. Він висловлюється одверто: “снігова людина” — нісенітниця. Коли йдеться про таємничу істоту, що є в Тібеті чи Гімалаях, то вона зовсім не живе в снігах. Вона може перетинати снігові схили, переходити з долини в долину, залишаючи відбитки ніг на снігу. Але питання не в тім, що ми стріли нову істоту, а в тім, де ми розійшлися з нею на шляхах історії. Це, — твердить професор, — залишкова парость людини неандертальської. Це релікт, котрий зберігся в важкоприступних місцях нашої планети. Маємо на оці пережилих свої століття неандертальців, котрі нині вимирають…

Зустріч з Адамом, проведені з ним три дні дають мені право приєднатися до цієї думки.

Скептики — вони є серед моїх недругів і друзів — сумніваються, чи був Адам взагалі.

— Коли був, — запитують вони з моторошною іронією, — то чому один, а не два і не три Адами?

Чому один, я не відповім, але як будь-яка сторона в обопільній суперечці я можу мати свою думку: Адам був одинаком у цій долині чи, може, й у всіх Гімалаях, через що він з такою прихильністю і поставився до людини. Це був останній неандерталець.

У свою чергу я ставлю скептикам свої запитання:

— Хто звільнив мене з лавини, переніс до ущелини і потім три дні водив гімалайськими схилами? Хто вбив снігового барса? Хто приніс козеня?

Про козеня мене питали тисячу разів; льотчики підтверджували, що горло в нього було прокушене. У мене вивихнута рука, мене підібрали в такому стані, що я навіть мухи не здатний був убити.

Я закінчив статтю в Майамі-Біч, у Флоріді, де я відпочиваю. Рука зажила. Душевні травми загоїлися. Друзі й рідні зробили все, щоб оточити мене спокоєм. Але я не сказав їм про одне, хай це буде для них несподіванкою. Я поїду в Гімалаї і розшукаю Адама. Мені скажуть, що це безумство, відмовлятимуть од поїздки. Але я бачу Адама, як він сидить, зіщулившись, коли я марив, бачу смуток його очей. Цей смуток — людський.

Не можу визначити, що тягне мене, — мрія дослідника чи прагнення допомогти Адамові. Навряд чи я зможу допомогти. Але він врятував мене, а я навіть не віддячив йому.

Можливо, це сентиментальність? Увага друзів, лагідний океан розм’якшили мене, вичавили сльозу? Тоді мені краще лишатися тут. Але я поїду. Підпишу статтю і поїду.

На пляжі я абоную постійне місце — з восьмої до одинадцятої ранку. Сюди мені приносять пошту і книжки.

Коли надійшли гранки статті, на пляжі зі мною був Оноллі, доцент Чікагського університету, етрускознавець.

— Цікаво, — спитав він, побачивши редакційний конверт, — як ви назвали статтю?

Я показав назву.

— О! — вигукнув Оноллі. — Неандерталець!

Повз нас проходила купка “золотих бебі”, як тільки не називають нудьгуючих гультяїв! Попереду дибав паруб’яга, зарослий коричневим пухом, з волячою шиєю та здоровенними кулаками.

— Тедді Гойлз! — забув я про гранки. — Це ж Тедді Гойлз!

— Так, — ствердив Оноллі. — Син директора “Юнайтед Індіен Бенк”. Між нами кажучи, пройда, яких мало на світі: підробляє на чеках батьків підпис, не гребує гендлюванням старими автомашинами. Справжній неандерталець!

— Як ви сказали? — перепитав я. — Неандерталець?

Я знав за Тедді дещо гірше за підробку автографів. Але навіщо Оноллі приклеїв йому слівце з моєї статті? Це ображає Адама.

Знаєш, Людко, ми з тобою просто невдахи! Ціле літо кружляємо на цьому нещасному Л-2, і хоч би що! Група Василя знайшла молібден, Макарова — хром. А ми? Загубили молоток, утопили в струмку рюкзак з консервами… Якщо ж говорити про знахідку, про цей жалюгідний колчедан, з півтора відсотками міді, то я досі не оговтаюсь від погляду Івана Сергійовича, коли він слухав про наше відкриття. Бр-р!

Вовка труснув чуприною, і веснянкувате його обличчя — Люда прозвала “зимою й літом тим самим цвітом” — зашарілося.

— Хоч розбийся! — підсумував він

— Потерпи, Вово, — заперечила Люда, — ти завжди лізеш поперед батька в пекло. А пегматитова жила?

— Жила!.. Що про неї сказав Іван Сергійович? Ду-рниця! Ось що сказав!..

Вовка заїкався, як це траплялося з ним, коли дуже хвилювався.

— Але ж пегматит буває супутником берила.

— Камінців? Геліодора, смарагда? Може, тобі вже — готові сережки? Ні, дякую, дріб’язковим не був! Піду на іншу ділянку.

— Хочеш розвалити нашу групу?

— Групу! — вигукнув Вовка. — Ти та я — оце й уся група. І обоє невдахи!

В душі Люда була згодна з ним. Звісно, їм не щастило, Вовка обурювався недарма. Погрозу, що він піде, не варто сприймати всерйоз. Просто потрібна