Герхард Хольц-Баумерт - Альфонс Цiттербаке, Герхард Хольц-Баумерт

м'ячика за сорок картинок iз сигаретних коробочок i кiлька трибочкiв од кишенькового годинника. Iз трибочкiв вийшли чудовi дзиги.

Саме тодi, коли я вимiняв картини i трибочки, у наш клас прийшов Юлiус. Вiн приїхав iз своїми батьками з Рудних гiр. Юлiус розмовляв якось кумедно, зате чудово рiзьбив по дереву. Ми не повiрили йому, коли вiн показав нам деякi речi й сказав, що зробив їх сам. Я сказав:

-- Нi, нi! Ти купив їх у магазинi, у вiддiлi подарункiв. Там завжди стоять баранцi та оленi.

Наступного дня Юлiус принiс у школу ножа, шматок дерева i пiсля урокiв у нас на очах вирiзав чудову фiгурку собачки. Нам фiгурка дуже сподобалась, i ми всi захопилися рiзьбою. Але у мене не було ножа. Я довго шукав, у кого б вимiняти складаного ножика, аж поки знайшов охочого у восьмому класi. Я дав йому за ножика сорок картинок вiд сигаретних коробок, усi трибочки, двi струни вiд мандолiни, велику нитку для паперового змiя i три свої найкращi кольоровi олiвцi. Щоправда, вимiняний ножик не дуже подобався менi. Одне лезо пощерблене, друге iржаве i весь вiн був якийсь пошкрябаний. Але ж ножик був украй потрiбен менi. Я взяв його i поспiшив геть, поки хлопець не передумав. Вдома я назбирав цурпалкiв i заходився вирiзувати. Мама сварилася, бо по всiй кiмнатi валялися скалки та стружки. Але тато сказав їй увечерi:

-- Хай працює -- це тренує руки й очi.

Вiн оглянув мою роботу i висловив припущення, що це може бути свиня чи бочка з вухами. Насправдi то була козуля, i я сердився, що вiн того не помiчав.

Потiм тато взяв у мене ножика, оглянув його з усiх бокiв i сказав:

-- Оце такий став той ножик, що я подарував тобi? Вiн же в тебе зовсiм недавно, а здається, нiби його знайшли в курганi пiд час розкопок.

Що я мiг сказати? Я вдавав, нiби з ножем нiчого не сталось, а тим часом думав, що б його вiдповiсти. Раптом нiж наче обпiк менi руку. Краще б я викинув його -- адже це був мiй ножик! Серед численних подряпин я розгледiв на ньому дрiбненькi лiтери "А" i "Ц". Отак мiй ножик знову повернувся до мене.

-- Що ти з ним зробив? -- запитав тато, i я з острахом помiтив зморшку у нього на лобi. На щастя, в цю мить зайшов наш сусiда i запросив батькiв на телевiзор, а я тим часом хутко заховав ножика в кишеню.

Бiльше я вже не вирiзую. Кому ж тепер помiняти цього ножика на ракетку для настiльного тенiса? Я так хочу стати чемпiоном нашого класу з тенiса!

Чому називають мене "Вогняним Альфонсом"

Коли тато й мама сказали, що на осiннi канiкули пошлють мене в село до дядька Тео, я невимовно зрадiв. Адже я нiколи не був у селi i, крiм папуги Чистуна, не бачив жодної свiйської тварини.

Вперше менi дозволили самому їхати поїздом, та ще й цiлi чотири години. На жаль, не обiйшлося й без прикрощiв. Коли я з вiкна поїзда махав татовi й мамi хустинкою, вiтер вирвав її у мене з рук. Незабаром у мене потекло з носа, i я не знав, чим собi зарадити. Спробував рукавом. Воно б нiчого, та це не сподобалося жiнцi, що сидiла навпроти. Тодi я спробував шморгати. Це стурбувало чоловiка, що сидiв поруч мене. Отож я просто облишив носа -- хай тече. Тодi провiдник сказав:

-- Хлопче, хiба ти не бачиш, що в тебе тече з носа? Ти ж не мала дитина!

Дядько Тео зустрiв мене i повiв через усе село. Найдужче менi сподобався кооперативний корiвник. Вiн був чистий i свiтлий. Тiльки сталася тут зi мною пригода. Я стояв у проходi мiж коровами i тримався за дядька Тео. Я хотiв дiзнатись, як дояться корови, бо на технiцi не знався. Раптом щось тепле й мокре тернуло мене по литцi. З переляку я закричав, спiткнувся i впав у годiвницю. I тут я побачив над собою мокрi коров'ячi морди, що дихали менi просто в обличчя.

-- Дядьку Тео, допоможiть! Вони кусаються! -- зарепетував я.

Але дядько Тео та iншi селяни, що стояли поруч, тiльки надривали животи зо смiху.

-- Корова лизнула язиком, а вiн -- у годiвницю... Корови кусаються... Ха-ха-ха...

Лютий скочив я на ноги i зарiкся робити надалi щось таке, над чим могли б посмiятися селяни. Менi кортiло показати їм, що я за молодець. I коли наступного дня (дивно, як швидко розповсюджуються чутки в такому маленькому селi) дiти гукали менi вслiд: "Чи бачили дивака -злякався коров'ячого язика!", я подумав собi: "Ви ще побачите, який я". Через кiлька днiв трапилася чудова нагода показати себе. Тiтка Марта, дружина дядька Тео, дала менi великого голубого емальованого бiдончика з кавою i корзинку з їжею -- обiд для дядька. Все це я мав однести дядьковi Тео в поле.

-- Вiн на картоплi за березовим гайком, -- сказала тiтка Марта.

Я нiчогiсiнько не зрозумiв. Як це дядько Тео може бути на картоплi?

-- Вiн копає картоплю, -- пояснила тiтка Марта. -- Второпав?

Я кивнув, але й це пояснення здалося менi кумедним. У нас же тiльки дiти копають, i то пiсочок. Картоплю ж треба збирати. Тiтка Марта розказала менi, як потрапити на поле, i я рушив. Вийшов iз села i подався вздовж вигону; далеченько обiйшов корiв, добре пам'ятаючи пригоду в корiвнику, i незабаром прийшов до лiсу. Тут було чудово, але я згадав про диких кабанiв, i менi стало моторошно. Вепри такi небезпечнi! Тож я весь час пильнував, щоб поблизу було дерево, на яке можна було б швидко видряпатися, коли б з'явився кабан.

Все було гаразд, але зненацька щось зашелестiло в кущах. Я кинувся до старої сосни i подерся на неї. Ой, яка товстелезна була ця сосна! Я трохи пiдлiз угору i, мов ганчiрка, повис на гiлцi, заплющивши очi. Але нiчого не сталося. То зашелестiв заєць, а злякався вiн не менше за мене. Я збагнув, що не варто через якогось зайця рвати штани (а в них таки зробилася чимала дiрка). Та ще й в обiд дядька Тео насипалося пiску, бо я впустив корзинку на землю. Проте менi поталанило. Я таки не