Валерій Олександрович Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар

він коліно, чи тринадцяте, чи п’ятнадцяте, адже докладного родового розпису Ликів і він не зробив, отже, тут буквалізм недоречний. Зрештою, примітив, що він крутить — здається, в його житті щось відбулося, тож я, як професійний вивідувач усіляких житейських історій, відчув, як то кажуть, «запах крові», а цей запах, як відомо, збуджує й приваблює акул, тоді вони стрімко мчать до віднайденої жертви, і милосердя від них у цьому разі не сподівайся.

Але професор М. Лико не вельми поспішав розкривати переді мною заковики своєї біографії, тим більше серця, отож я з акули перетворив себе на щуку, а та вміє непорушно завмирати між зілля, з яким цілком зливається своїми барвами, відтак не полошить дрібної риби, аж доки в ній, щуці, пролунає сигнал, що сподіваний момент надійшов. Відтак стрілою метається до визначеної жертви і блискавично її ковтає. Коли ж нема риби більшої, щука наковтується вже малечі. Окрім того, мене вабили й технічні, сказати б, резони: в попередніх оповідках ми виступали колегами-вивідувачами, він на науковому, а я на естетичному рівні, отже, обидва були щуками й жерли ту малечу, що набігала нам на писки. Коли ж пожерли все можливе, опинилися в тій калюжі, що натекла в хутірській хаті з Теодора Петровського (з киреї) після блукань ув описаних переяславських полях; відтак маємо зайнятися, кажучи не вельми м’яко, саможертвом, власне, знаміритись один супроти одного, але лико мав дерти все-таки я з професора, а не він з мене — так уже вирішили мойри, адже не про мій рід вони записували до свого сувою, власне, записувала тільки одна — Атропос.

Отож ужив до свого приятеля тактики малих наскоків, тобто партизанської, а партизани, як відомо, щось урвуть та й сховаються в лісі. Так і я: з одного боку, марудно скаржився, що не можу вивершити цього твору, бо кінець другої оповідки хоча й ефектний, але теми не вичерпує, відтак епіграфа із «Блакитної троянди» треба скорочувати чи змінювати, а це все одно, що відрізати людині руку чи ногу; отже, в цій історії напевне бракує якоїсь «блакитної троянди».

— Блакитна троянда, — немилосердно сказав на те професор, — це те, чого в житті нема. Отож вигадуй якусь небилицю та й край!

Але я хоч і не був професором історії, але здобув освіту цілком тотожну з тією, що її мав і він, отож потребував для своїх фантазій, кажучи неологізмом, «фактазій», інакше вся побудова, яку творив з допомогою професора, стане порожнім яйцем, тобто в ньому білок і жовток наявні, але бракує отого живчика, який з’являється в яйці після того, як курку належно осідлає і поскубе півень. Тільки в такому покладі, сказав я своєму приятелеві-професору, може вилупитися курча.

— Чого ти до мене пристав? — огризнувся невдоволений Микола Лико.

— Бачиш, — повів я розсудливо, — цей скрипт створено від взаємодії нас обох. А наприкінці ти мене хочеш зрадити.

— Як це зрадити? — зчудувався Микола.

— Бо покинув напризволяще. А приятелі так не чинять.

— Як же можу тобі допомогти?

— Подумай, — дипломатично сказав я, — тринадцяте коліно — не я, бо я взагалі бозна-яке коліно, а ти. І в моєму родопису, якого також нема, не існувало жодного князя чи навіть судового канцеляриста.

— Морочиш голову! — трохи послабив упірність професор і раптом розсердився, що стало його поразкою. — І взагалі, звідки знаєш, що в мене була подібна історія?

Відповів не зразу. Пильно подивився на професора з метафізичним блиском в очах (принаймні відчував, що в мене очі блищать саме так) і чітко продекламував, виділяючи кожне слово: «Спадок — се фатум, се мойра, се Бог, що мститься до тринадцятого коліна».

— Страшний ти чоловік! — розсміявся Микола. — Як п’явка.

— Не п’явка, а акула, в ліпшому разі — щука, — пожартував я.

І ми постановили мир, за якого переможець щось дістає, а переможений утрачає, водночас вони чемно один до одного всміхаються, а ще й по-дружньому стискають руки. А як вважають китайці, при потиску частка духу однієї людини переходить до іншої.

Звісно, історія, яку оповів мені приятель, простіша від тих, що відбувалися з Ликами в далекому минулому. Зрозуміло й чому: енергія накладеного на них фатуму з плином часу починає спадати. Але науково це можна було б простежити, оцей протік, не через фрагменти, а правильне, один до другого, передання — тоді зміг би написати не коротку повістину, а великий епічний твір. Але що вчиню, коли професор М. Лико накопав так мало матеріялу? Все ж накопане я використав, притому цілком дбало…

Усе почалося так само, як і в Семена Лика, через танці. Микола ж Лико, що стане згодом професором історії, з юності мав особливого потяга до дівчат, правда, не в плахтах чи запасках, а в платтячках, у яких короткі рукави бували дзвоником, часом одягалися й спіднички з підспідніми, що роздували їх також у дзвони, відтак засмаглі литочки, що миготіли під ними, подобали на мусяжеві била чи колотила, від яких годі відвести погляда. А коли ті роздуті спіднички танцювали, то терлись об партнера, а ще часом наскакували на нього двійко тугих, зрілих (і не завжди зрілих) яблучок, а будь-яке тертя, як оповідали учням учителі фізики, викликає тепло, а з надмірного тепла з’являється і вогонь. Ні, Микола не мав (це коли кінчав школу) постійної дівчини, і то тому, що перебував на такій стадії, на якій буває ненажера-початківець, який прагне скуштувати всіх страв, отож його вабила не одна, а коли не всі, то багато. А де краще можна задовольнити себе, як не на танцях, коли партнерок повсякчас змінюєш, а ти залишаєшся той-таки. Зрештою, всі вони, носії отих роздутих спідничок, здавалися Миколі й однаковими, і неоднаковими: однаковими тому, що намагалися вдягтися за модою, а неоднаковими, бо по-різному пахли, тобто різних уживали парфумів, неоднаково блимали очками, неоднаково бували сміливими й несміливими (або соромливими), а ще неоднаково сочилась із їхніх розпалених у русі тіл енергія: в одних прихолоджена, в інших роздмухана, ще в інших палахка, — а він для всіх залишався однаково палахкий. Тож кружляв собі й кружляв, але не був аж