Вадим Миколайович Собко - Зоряні крила

— Я подумаю, яку роботу для вас знайти, — сказав він, віддаючи дівчині зім'ятого папірця, — тільки хвилюватися зараз вам не слід.

Валя зрозуміла, що розмовляти далі Валенс не має часу, і підвелася з крісла. Директор провів її до дверей і на прощання міцно потис руку.

— Заходьте до мене, — запросив він.

Валя вийшла в довгий коридор. У кінці його раніше був кабінет Юрія Крайнєва. Високий чоловік стояв біля дверей цієї кімнати. Він не поспішаючи одгвинчував шурупи, які тримали табличку — «Юрій Крайнєв».

Валя відчула, як сльози знову збираються в горлі. Одвернувшись, вона швидко пройшла повз двері.

Гаряче літнє сонце освітлювало широкий гайок інституту. Сходи було зроблено з полірованого граніту, і промені відбивалися в блискучих площинах, ніби у воді.

Старенька бабуся сиділа на останній сходинці. Кошичок з першими червоними гвоздиками стояв перед нею. Валя зійшла з ґанку і спинилася перед кошичком. Вона купила велику темно-червону гвоздику, яка нагадувала свіжу ранку. Гвоздика пахла пряним теплом.

Валя йшла по м'якому від сонця асфальту, помалу розриваючи ніжні пелюстки квітки.

Велика чорна машина вирвалася з-за рогу назустріч Валі. Вона наче розхлюпувала проміння — стільки сонячних відблисків летіло за нею. На радіаторі маленький срібний собака застиг у нестримному пориві.

Валя озирнулася. Машина спинилася біля інституту, і високий чоловік у військовому зійшов на ґанок. Тепла паморозь сріблила його виски. Ромби виднілися на комірі.

Він глянув на високий будинок інституту і пройшов у двері. Піднімався по сходах, і погляди всіх зустрічних проводжали його струнку, охоплену тугим поясом постать.

Він пішов коридором, який вів до кабінету Валенса. Похмурий слюсар одгвинчував табличку з дверей. Незнайома рука торкнулася його плеча.

— Почекайте знімати цю табличку, — сказав військовий.

Викрутка в руці слюсаря відразу ж опустилася. Спокійного наказуючого голосу військового не можна було не послухатися.

Військовий повернувся і швидким пружинистим кроком пішов до кабінету Валенса. Слюсар глянув йому вслід і швидко став пригвинчувати табличку на місце.

Генеалогічне коріння роду фон-Дорнів ховалося в глибокій старовині. Сам Людвіг Дорн плутався у послідовності імен і подій, коли справа доходила до одинадцятого сторіччя.

Усі Дорни ревно берегли чистоту рицарської крові свого далекого предка. За всі віки не було жодного випадку, щоб хтось із Дорнів принизився до нерівного шлюбу. Про це Людвіг Дорн завжди говорив з гордістю. Він завжди давав відчувати переваги «блакитної рицарської крові». Людвіг Дорн пишався своїм походженням.

Але Дорни не змогли зібрати в свої фамільні маєтки великих багатств. Може, старі п'яниці прадіди були виною тому, може, не вміли вони господарювати у своїх маєтках і чужих кишенях, — але в Людвіга Дорна залишився тільки невеличкий старий замок біля однієї із східних річок Німеччини. Навкруги замка був великий мальовничий ліс, влітку там було дуже гарно спочивати, але ніякої ренти цей маєток не приносив.

Дорн досить шаблонно одружився з дівчиною із старовинної фамілії. Прадід йото жінки посідав королівський престол. Людвіг мав усі підстави надіятися на прекрасне життя. Проте сталося зовсім не так, як він планував.

Після світової війни він спробував захищати своїх родичів від революції, але швидко зрозумів, що з того нічого не вийде. Згодом проповідь націстів дуже сподобалася йому, Дорн швидко перекинувся до них і відчув — оце і є той берег, якого йому слід триматися.

Його особисте життя склалося недобре. Дружина замолоду була дуже гарною. Чіткі ознаки дегенеративності і виродження не змогли затемнити надзвичайної, своєрідної краси.

Вона породила двох сипів, дочку і невдовзі після того вмерла. Найжахливіше почалося потім, коли діти повиростали. Дегенеративність матері передалася дітям у значно виразнішій формі. У двадцять п'ять років обидва сини Дорн а були вже безнадійними ідіотами.

І всю свою батьківську любов, усю свою ніжність, коли була така в його серці, переніс Дорн на свою останню дитину — дочку Мей. Вона була схожа на нього самого, сильного і енергійного Дорна, але лікарі усміхалися загадково, і ніхто не міг запевнити Дорна, що і дочка не збожеволіє за п'ять-десять років.

Коли Дорнові запропонували взяти на себе завідування новою таємною лабораторією, він навіть образився. Потім, узнавши всю важливість роботи, погодився, хоч серце його щеміло від однієї думки про те, що його, нащадка славетних рицарів, примушують завідувати колбами і гумовими кишками.

Ця лабораторія мала бути абсолютно таємною. Дорн навіть мусив жити при ній, на кілька років зовсім покинувши світське життя. Але це, безперечно, відкривало нові перспективи. На цій лабораторії можна було зробити величезну кар'єру, і він згодився, поставивши тільки одну умову — дочка житиме разом з ним.

Йому дозволили, і він одразу ж переселився у круглий залізобетонний будинок, оточений величезною стіною. Через кілька місяців з лабораторії несподівано вивезли кудись майже всіх співробітників, ще за два дні чорна закрита машина привезла Крайнєва, Волоха і Яринку.

Зломити їх, примусити зрадити і стати до роботи в лабораторіях, до творення нової могутньої стратосферної авіації було головним завданням Дорна. Його обов'язки трохи нагадували службу тюремника, але це не завдавало баронові ніяких турбот.

На другий день після розгрому в лабораторії Крайнєв прокинувся від сильного телефонного дзвінка. Телефон стояв на невисокій тумбочці біля його ліжка. Вікна кімнати виходили на схід, і крізь великі шибки падало косе сонячне проміння.

Телефон дзвонив настирливо і нетерпляче. Юрій пригадав усі події вчорашнього дня. Він повернувся і взяв телефонну трубку. Ввічливий чоловічий голос рокотів привітно і навіть поштиво.

— Доброго ранку. Снідання приготовлено