Вадим Миколайович Собко - Зоряні крила

і власне горе стане легшим. Але кожного разу він думав про безтактність такої розмови і відкладав усю справу до наступного разу.

Після роботи і обіду Ганна часто залишалася в інститутській кімнаті спочинку. В ті години рояль цілком заміняв їй друзів. Вона могла годинами сидіти біля нього, ліниво торкаючись клавішів, ніби перебираючи свої повільні думки.

Її часто бачили там, і ніхто не порушував її самотності. Коли туди заходив Валенс, вона несподівано обривала тиху музику і переходила на бравурні марші. Але Валенс виходив, не говорячи жодного слова, і знову лилася тиха музика глибокого горя.

Інженер Матяш, друг Юрія Крайнєва, тепер майже щодня після роботи приходив і сідав на балконі кімнати відпочинку. Звідтіля, сам невидимий, він дивився на обличчя Ганни, і невимовно тепле почуття огортало його серце. Він міг розуміти великий людський сум, він чув дивну музику, і йому хотілося допомогти дівчині.

Якось він вийшов з балкона, підійшов до Ганни вони були вже давно знайомі — і розказав, як часто слухав її музику. У Ганни відразу ж з'явилося почуття ніяковості — ніби хтось підслухав її затаєні, глибоко заховані думки.

І в той же час від цього великого, незграбного хлопця віяло хорошим людським теплом. Воно зогрівало Ганну, ніби розтоплювало горе її, і це було приємно.

* * *

В перший день, коли газети принесли звістку про загибель літака і смерть Крайнєва, Валя була як несамовита. Вона сиділа в гаражі на маленькому ослоні, в самому куточку, і дивилася в одну точку. Сльози котилися з її очей. Вона не витирала їх і не соромилася цих сліз несподіваного горя. Тоді ніхто не звертав на неї уваги. Для всього колективу горе було надто великим, щоб хтось міг помітити сльози білявого шофера.

І з того дня Валя, як равлик, заховалася в себе. Вона працювала точно і так само впевнено, але усмішка не приходила на її губи. Усмішки, гримаси, жести Юрія Крайнєва ніби стояли перед її очима. Дівчина не могла погодитися з тим, що Крайнєв помер. Це не вкладалося в її розуміння.

«Коли-небудь ви будете в мене пілотом на отакому літаку» — ця остання фраза Юрія ще й досі дзвеніла у вухах.

І кожного разу при згадці про Крайнєва у Валі тоскно завмирало серце. Вона ревнувала його до Ганни люто, по-дитячому.

Тікати, тікати швидше від цього інституту, від одкритої чорної машини, де кожен гвинтик нагадує Юрія Крайнєва.

Одного разу вона прийшла до інституту, мнучи в руках маленького папірця. Вона знайшла заступника директора інституту і подала йому заяву про звільнення. Той категорично відмовив: Валя була найкращим шофером в гаражі інституту.

Тоді Валя пішла в прийомну Валенса і терпляче стала чекати своєї черги на прийом. Вона дочекалася і, хвилюючись, як маленька дівчинка, зайшла в кабінет директора.

Валенс сидів за столом, спиною до вікна. Крізь скло падала ціла злива сонячних променів. Постать Валенса здавалася силуетом.

Валя підійшла до столу і простягла свою заяву.

— Сідайте, — привітно сказав Валенс, насилу розбираючи резолюцію свого заступника. Нарешті розібрав неясний почерк і підвів на Валю прозорі очі.

Він здалеку вмів відчувати горе. В очах дівчини, яка сиділа перед ним, світилася справжня, глибока туга. Валенс усміхнувся по-дружньому і запитав:

— Так чому ж ви хочете від нас тікати?

Я не можу більше, просто не можу більше тут працювати, — бліднучи, відповіла Валя.

— Не можете? — зацікавився директор. — Не можете? Чому? Навкруги вас склоки? Нетовариські взаємини?

— Ні, ні, я не можу просто… це… це мої цілком особисті справи. Мені важко зараз працювати в інституті стратосфери.

Валі раптом захотілося розказати Валенсу чисто все. Вона відчувала до нього величезне довір'я. Це траплялося з усіма, хто приходив до Валенса: він нічого не запитував, а йому розказували все. Для Валі ця розмова була важкою, неприємною, і директор розумів це прекрасно.

— Добре, я відпущу вас, — сказав він, — але мені дуже шкода. Колись Юрій Крайнєв говорив мені про вас, як про найкращого шофера інституту. Він хотів зробити з вас пілота, — сумно, ніби згадуючи, закінчив Валенс.

Судорога пройшла по виразному личку Валі. Важкий клубок підкотився їй до горла. Вона намагалася стримати сльози, але нічого з того не вийшло, і дзвінкий істеричний плач вирвався з її губ. Вона майже лежала у кріслі, і тіло її здригалося від плачу.

В одну секунду Валенс зрозумів усе. Він приніс Валі склянку з водою. Пити вона не могла. Зуби цокотіли по склянці.

— Я… я не можу більше… Я піду, і не затримуйте мене, — ридала Валя, — тут все нагадує Крайнєва.

Останні її слова глибоко вразили Валенса. Він розумів почуття цієї маленької дівчини. І він почав говорити тихо і по-дружньому. Скоро в інституті почнуть готувати пілотів для реактивних літаків-стратопланів, і Валя за два-три роки зможе стати пілотом. Він утішав її, як дитину, показуючи малюнки літаків майбутнього. Потроху Валя заспокоїлася. Вона майже не розуміла слів Валенса, але біль потроху затихав, і тоді Валя сама почала говорити.

Вона розказала Валенсу про Крайнєва геть усе. Він узнав про таємне кохання білявого шофера, хоч про це Валя не говорила нічого.

Він розмовляв з дівчиною і відчував, як приємно йому самому говорити про Крайнєва. Він згадував свого учня, друга і так само, як і Валя, не міг повірити в його смерть. Вони говорили про живого Крайнєва.

Минуло з півгодини, і Валенс згадав, що в нього залишається незробленою сила роботи. Валя помітила його швидкий погляд на годинник. Але зараз їй так не хотілося йти. Вона б цілий день сиділа, розмовляючи з оцією ясноокою суворою людиною.

Валенс глянув на стіл, побачив Валину