Едуард Миколайович Успенський - 25 професій Маші Філіпенко

— Є в них дитячий садок.

— Тоді в чому ж справа?

— Про це я й сама хочу дізнатись.

— Знаєш що, мамо. Напиши заявку нам в інститут. Вам кого-небудь виділять. Зараз багато гарних поліпшувачів є.

— Доведеться, — сказала мама. — Либонь, без ваших поліпшувачів у нас кепсько буде. Давай свій щоденник.

Не минуло й двох днів, як Машу викликав професор Баринов. Цього разу він сидів за столом, нічого не клеїв і був дуже поважний.

— Слухай, Машо, як у тебе в школі з оцінками?

— З математики добре! Просто дуже добре! — відповіла Маша. — Жодної двійки!

— Аз інших предметів?

— Із інших предметів добре. Особливо з математики.

— Гаразд, — сказав професор Баринов. — Зараз ти візьмеш ручку і напишеш заяву. Ця заява буде і диктантом водночас. Ти його віднесеш до начальника відділу диктантів. Щоб він візу поставив. Якщо він дозволить, випустимо тебе на лінію. У тролейбусний парк потрібно поліпшувача направити.

Маша взяла ручку і почала писати. А професор Баринов диктував. Потім те, що вийшло Маша понесла до начальника відділу диктантів.

— Добрий день, Анатолію Юрійовичу. Це вам звеліли передати для візи.

Начальник відділу взяв заяву і почав читати:

— «ГолАвному вченАму прАХфесору БаринА-ву. Заява. ПрАшу направити мИня поліпшувач кою в трАлебусний парк, де прОцює мАя мама». Про коми й мріяти годі, — мовив він і зняв телефонну трубку. — «Алло. Покличте до телефону прахфесора Баринова. Це сам прахфесор? Дуже добре. Послухай, кого ти до мене присилаєш? Це якесь диво неграмотності. У її заяві, можливо, два слова написано без помилок.

Очевидно, професор мовив щось позитивне про Машу. Бо начальник відділу диктантів заспокоївся.

— Гаразд. Зараховуй и в парк. Приставимо до неї кращу співробітницю — дружину товариша Жбанова.

Ця звістка подивувала «прахфесора». Тому що Анатолій Юрійович підтвердив: «Так. Так. Коли такий випадок, кидаємо кращі сили. Гадаю, твою поліпшувачку я доведу до ладу. Як там з тролейбусами — не знаю. Але писати, грамотно вона навчиться».

І почалось у Маші нове життя.

Вранці дзвонив будильник, і вона поспішала в школу до дітей. Снідала похапцем пиріжками.

В школі вона намагалась тішити Катерину Ричардівну — сиділа якомога тихіше. Не висувалась.

Діма Олейников їй шепотів через парту:

— Двоє п'яниць стоять і сперечаються. Один каже: «То — місяць». Другий каже: «То — молодик». Іде третій дядько. Вони у нього питають: «То місяць чи молодик?» Він відповідає: «Не знаю, хлопці, я не тутешній».

Катерина Ричардівна поцікавилась:

— Дімо Олейников, про що це ти з Філіпенко бесідуєш?

— Про чудеса, Катерино Ричардівно.

— На уроці російської мови? Прошу в такому разі вийти до дошки і написати таке чудесне речення: «Ішов кіт через сто воріт, до кінця дійшов, котеня найшов. Няв!»

Діма без особливої радості підійшов до дошки і почав шкрябати як курка лапою: «Ішов кит через сто воріт, до останніх підошов, китеня на-шов. Няв!»

— Дуже цікаво, — сказала Катерина Ричардівна. — Отже, кити вже почали у нас ходити. Та ще — до останніх підошов! Той кит своє китеня найшов. А воно, виявляється, нявкає! Чудеса, та й годі!

Олейников почервонів, як помідор.

— Ні, — продовжувала Катерина Ричардівна, — не туди Олейников веде Філіпенко, не туди. Не в ті далі. Філіпенко має сісти і міцно замислитись.

Маша міцно замислилась. Та все не про те. А про свій тролейбусний парк. Тільки-но лунав останній дзвоник, вона за будь-якої погоди, чи сніг ішов, чи дощ, поспішала на зупинку тролейбуса «Школа». І чекала там під навісом хвилин двадцять. Поки під'їжджав тролейбус № 66–99 другого маршруту.

То був Машин тролейбус. На якому вона працювала.

За кермом сидів водій Семенов Олександр Іванович. Маша сідала на місце учня. І вони їхали.

Хоча Маша їхала на місці учня, водити тролейбус їй не давали. Зате їй давали в руки мікрофон і дозволяли оголошувати зупинки й робити всілякі квиткокупівельні зауваження.

— Шановні громадяни! — говорила Маша суворим голосом. — Наш тролейбус номер два їде по другому маршруту. Хто не придбав квитки, придбайте. Хто їде не в той бік, виходьте. Зупинка «Бородінська панорама». Наступна зупинка «Поклонна гора».

Люди думали: «Яка гарна дівчинка. Татові допомагає».

А другі казали:

— При чому тут допомагає? Нема з ким лишити дитину, от і взяли на роботу.

А треті заперечували:

— Та зовсім не те. Ця дівчинка з гуртка «Умілі екскурсоводи». Вона в тролейбусі практику проходить.

Маші подобалось, що вона — умілий екскурсовод. Що вона практику проходить. І вона старалась:

— Зупинка «Поклонна гора». Заснована в тисяча вісімсот дванадцятому році Наполеоном. На честь Бородінської битви. Тут Наполеон сидів і чекав, що йому принесуть ключі від Москви і кланятимуться. Наступна зупинка «Кутузовська ".

На наступній зупинці Маша продовжувала бесіду-лекцію з історичним ухилом:

— Але великий російський полководець Кутузов ключі не приніс. І не вклонився. Саме на честь цієї події побудована станція метро «Кутузовська», котра — зараз.

А в проміжках Маша пошепки запитувала у водія Семенова:

— Чому водії залишають роботу? Може, у вас клубу на роботі немає?

— Клубу у нас немає. Тільки не тому.

— Може, їдальня погано працює?

— Їдальня погано працює. Та не через неї. Маша брала ці відомості до відома і продовжувала:

— Шановні громадяни! У нас самообслуговування. Якщо ви забули придбати квиток, не