Павло Федорович Автомонов - Галка

— Новий радист?

— А ви той, хто патрулям не дає спокою опівночі? Сьомий з нашої групи?

— Нічого не станеться з тими патрулями. Побалакали трохи від нудьги та й побрели своєю дорогою… — Він зняв шарф і подав мені. — М'який який… — І підморгнув, мов давній приятель.

Говорив Іван неквапно і неголосно. Хода теж у нього була ніби повільною. Він, мабуть, був урівноваженою людиною, бо не зреагував бурхливо навіть на зауваження Кудрявого про Ніну. Погляд темно-карих очей швидкий, рішучий. Рішучість і впертість підкреслювалися і ямочкою на підборідді. Ніс в Івана з горбиком. Якби у групі не було Орла, Сокола, то Іванові б дали прізвисько Яструб.

Іван побрів до хлопців, що спочивали в інших кімнатах, хвалився:

— Катя подарувала…

«Ну і вечір! — подумки мовив я. — Розпочався він ще на вулиці Повстання. Чи спить у ці хвилини Василь із Саратова? Напевне, ні. А вдома мати, брати?.. Хлопці, може, і сплять, а мати — ні. Думає про мене, як і я про неї…» Пригадалося, як в одну з травневих неділь ми пішли підгортати картоплю. День був теплий. Сонце лагідне. З ставка долинали веселі вигуки хлопців з нашого шостого класу. Чи ж утримаєшся від спокуси не скупатися в такий день! «Мамо! На п'ять хвилин. Упірну й назад!» — і, поклавши на стежці сапу, я побіг до ставка, аж виляски пішли під п'ятами. Та й не повернувся ні на город, ні додому навіть увечері. Пішли хлопці ще і в кіно, щоб було про що писати самостійну роботу «Як я провів вихідний день». Приплівся я додому аж уночі, бо електросвітло ледь жевріло, не вистачало напруги для кінопроектора, а потім і зовсім погасло і, як сказав кіномеханік: «Кіна сьогодні не буде, докрутимо завтра».

«Може, мати думає про ту ніч, коли дала мені ляпаса після кіно. Смішно згадувати. Тепер листи з Харківщини привозитиме майор Савич. Та чи встигну ще отримати? З усього видно, що незабаром треба вирушати на той бік фронту. Недарма ж у групі естонець і пскович…»

Я ще довго перевертався в постелі, а коли засинав — почулися слова Васі із Саратова: «Сльози, як і радіохвилі, їх чують і свої, і німці!..» А що все-таки зробити, Васю, щоб хвилі ті не дуже чули німці?!» — подумки відповів я другові запитанням, що не давало мені спокою ні вдень, ні вночі.

Уже який тиждень я не бачу в ленінградському небі свого супутника по військовій службі — семиденного місяця. Місто потонуло в туманах, у мряці.

Ще в перші дні перебування у групі Кудрявого я зрозумів, що готуємося летіти кілометрів за триста від фронту. Нас знайомили з політичним і економічним становищем у західних районах Ленінградської області, у Латвії й Естонії, з агентурною. обстановкою і партизанським рухом. На той час у Ленінградській області діяло 13 партизанських бригад, чисельністю понад 30 тисяч бійців. Командування групи військ «Норд», до якої входили 18-та й 16-та армії і штаб яких знаходився у Пскові, тримало для боротьби проти партизанів три охоронних дивізії і учбово-польову. Їх використовували як карателів. Фашисти то в тому, то в тому районах проводили каральні операції. Їхнє командування намагалося будь-що забезпечити спокій у тилу групи армій «Північ», воно чекало наступу військ Ленінградського і Волховського фронтів.

На території Ленінградської області виникло в ході війни з фашистськими окупантами кілька партизанських країв чи зон, як ось на захід і південний захід від Новгорода і Старої Руси, на південь і схід від Острова, на північний схід від Пскова, на схід від Гдова. Однак наявності партизанських зон не досить для бойової допомоги військам Червоної Армії Ленінградського і Волховського фронтів, які готуються до наступу. Партизани повинні взаємодіяти з армійськими частинами і завдавати відчутних ударів насамперед по комунікаціям ворога, зокрема, по головних його артеріях — Київському шосе, як називали шосе Ленінград — Псков, і Варшавській залізниці, що йшла від Ленінграда до Луги, до Пскова і далі на південний захід до Варшави і на захід до Риги. Влітку сорок третього ленінградські партизани брали активну участь у «рейковій війні» на Варшавці, на залізниці Псков — Дно — Стара Руса, Псков — Остров, Нарва — Кінгісепп — Гатчина. Було розібрано десятки тисяч рейок, знищено десятки ешелонів і мостів. Однак фашисти; посиливши охорону залізниці, відновлювали раз у раз рух по Варшавці, використовували й Київське шосе, день у день посилюючи охоронні заходи цієї головної магістралі.

Партизани — це велика сила, справжня армія. Партизани — це добре для радянського командування, це поки що — другий фронт. Однак партизани не можуть вирішити долю фронту навіть на таких ділянках, як Ленінградська область, Білорусія, північні райони Правобережної України, де партизанський рух розвинутий особливо. У сучасній війні головною силою була і залишається регулярна армія, І щоб ця армія била ворога напевно, вона повинна мати точну інформацію про заходи і дії військ противника. Заради цього розвідвідділ штабу фронту і посилає групи розвідників фашистам у тил.

Кудрявого непокоїв зв'язок з майбутніми освідомлювачами-інформаторами, котрі житимуть на хуторах, у селищах, у містах, зважаючи на каральні й розвідувальні заходи фашистів. Нас попереджували про обачність, бо про зв'язок розвідників з місцевими людьми дізнаються ворожі нишпорки. Отож якнайменше особистих зустрічей. Листуватися через «поштові скриньки», які влаштовуватимуться десь у дуплі старого дерева, поблизу хутора, під стовбуром примітної сосни, у стрісі поодинокої клуні на лузі чи ще де-небудь. Листи освідомлювачі кластимуть у банки з-під консервів, щоб не промокли. Там ще лишати і відповідь. А на подвір'ї хутора хазяїн вивішуватиме якийсь знак, якщо там німці.

Трудність для дій розвідників в Естонії була і в тому, що там у сорок першому році розгромлено фашистами партійно-комсомольське підпілля. Тому нелегко шукати інформаторів, які