Павло Федорович Автомонов - Галка

Кудрявий посміхнувся. Моя відповідь йому сподобалася. А мені імпонувала його мова. Якби не «браття-кролики», фрази б його були чіткими, без зайвини. Мабуть, з ним легко писати радіограми. Це теж матиме значення, бо зайві слова — то додаткові хвилини роботи на передачу.

Кудрявий поклав руку на моє плече і сказав:

— Називай на «ти». Нас семеро братів-кроликів, одна у нас доля. Одне завдання. У багатьох випадках кожен сам собі командир і боєць. Нікотрий за іншого з нас робити не стане…

— А часом не знаєш адреси, де зараз твої люди? — про наболіле запитав майор у Кудрявого.

— Ми не криємося. Кожен знає, куди хто пішов…

Кудрявий ще щось хотів сказати, але до кімнати ввалилося троє лейтенантів, збуджено перемовляючись. Побачивши майора, всі увібрали голови в плечі і, позираючи один на одного, привіталися.

— Що, з'явилися щедрувальники в ніч перед різдвом! — Зауважив Андрій Савич, тримаючи розгорнену книгу.

Лейтенанти стояли ні в сих ні в тих, бо свого майора не чекали побачити опівночі.

— Знайомтеся з радистом. Галка, — показав рукою в мене майор Савич і нетерпляче звернувся до лейтенантів: — Коли діждуся останнього?

— Останніх буде двоє, — вийшов наперед трохи сутулий і огрядний лейтенант, років під тридцять. — Короп! — назвав себе, і його настовбурчені брови ворухнулися.

Короп був урівноважений, як і личить колишньому лісникові та й жонатому чоловікові, у якого є навіть донька. Про це сказав Кудрявий, знайомлячи Коропа зі мною.

Інші два були — Сокіл і Орел. У Сокола з Псковщини анічогісінько соколиного на конопатому обличчі. Біляве волосся прилизане набік, а ясні очі добрі й віддані.

Орел — хлопець з гордо піднятою головою і звихреною світло-русою чуприною. Жодної зморшки. Ніс трішечки кирпатий, очі лукаві, трохи примружені, голубі. У хлопців з такими очима завжди закохуються дівчата. Під гімнастеркою випиналися м’язи. Орел по матері естонець, по батькові росіянин.

Знайомство з псковичем Соколом і естонцем Орлом, сусідами по недавньому державному кордону, наштовхнуло мене на думку, що ця група готується до вильоту або ж в Естонію, або ж на Псковщину.

Не забарився появитися і шостий, чорнявий і рум'янощокий лейтенант.

— Петро! — назвав він себе по імені, подаючи мені руку, і додав: — Лейтенант. Заступник командира групи. Андрію Савичу! З того боку, на Невському, стоїть ваша машина…

— Ти, Петре, впевнений, що то моя? — здивувався майор.

— А хто іще може їздити у таку пізню пору, як не люди з нашого відділу? — відповів лейтенант.

— Звичайно, хто ще може ходити до таких пір, як не хлопці з нашого відділу? — сказав майор критичним голосом. — Розберетеся самі, хто мав чергувати цього вечора. Бувайте, браття-кролики і браття-архангели!..

— Ну і потрапив я у «братство»! — не стримався я.

Майор потиснув мені руку, кивнув Кудрявому і зачинив за собою двері.

Хлопці мовчали, дивлячись собі під ноги.

— Краще б він вилаяв нас або посадив мене на три доби, — нарешті заговорив заступник командира групи.

— Скучив за «пирогом з таком»? — насмішливо поспитав Короп.

— Ти мав чергувати? — запитав я у Петра.

— Ні. Однак я не терплю майорового мовчазного розпікання, — відповів Петро.

— Розтане наш майор, як лід на Чудському озері під весняним сонцем! — розсудив Орел.

— Однак все-таки соромно! — озвався Петро.

Незабаром світло погасло у всіх кімнатах.

— Жаль було покидати хлопців тої групи? — нарешті запитав Кудрявий про недавнє минуле.

— Тепер ви моя група. Майор казав, що ти, командире, закінчив учительський інститут.

— Так. Воюю із сорок першого, командував ротою. На Невській Дубрівці так різонуло по ребрах, що півроку відлежувався. А з офіцерського резерву пішов у розвідку до цього майора-білоруса, — неголосно розповідав Кудрявий. — Яке враження справив майор на тебе?

— Приємна людина.

— Про яку шістнадцятилітню ви розмовляли?

— Він говорив про свою доньку.

— А нам нічого не казав.

— Ще майор знає ім'я твоєї дівчини…

— Нехай знає. Я познайомився із Зоєю в госпіталі… Коли встиг стати офіцером? — раптом поцікавився командир.

— На курсах був, — сказав я неправду, намагаючись бути впевненим. — А ти вже капітан…

Кудрявий помовчав, і я подумав, що, напевне, він тільки лейтенант і «добавили» йому дві зірочки авансом, заради дисципліни й порядку в розвідгрупі, у якій майже всі офіцери.

— А в тебе була дівчина? — запитав Кудрявий. — Перша любов?

— Якщо то любов, то перша…

— Вірно підмічено: «Якщо це любов…» Бо ж не так і легко відповісти, що ж то є — ота любов…

Крізь відхилені двері мені видно сьомого бійця розвідгрупи. Старший лейтенант Іван стояв під люстрою, що кидала на нього світло двох електроламп, і дивився у затулене синім папером вікно. Припухлі губи застигли в усмішці, пальці мацали кінчик райдужного шарфа.

— Подарунок від Джульєтти? — неголосно зауважив командир, на якого теж падало пасмо світла з сусідньої кімнати.

— Ти не спиш, Сергію? — відповів запитанням старший лейтенант і завітав до командирової кімнати. — Що, шарф сподобався? Катя подарувала. Катя з вулиці Войнова, — уточнив він.

— А ти говорив, що йдеш до Ніни?

— Облиш свої «підначки»! — відповів Іван і, побачивши мене, увімкнув світло