Олесь Григорович Ільченко - Смертельний круїз

— Пошкодження мінімальні, — говорив Норман. — Другий хвостовий сканер і частково система приземлення.

— Ч-чорт! — рудий Джеремі завжди легко червонів, ось і зараз став кольором обличчя подібним до буряка. — Захист?

— Виставили! — в один голос доповіли Джулія і Норман. — «Гетьман Виговський» шквальним вогнем, здається, теж пошкодив корабель піратів. Принаймні, той зник…

Несподівано озвався змінений через перешкоди голос Северина Коваленка з екрану відеозв’язку. За мить з’явилося і зображення самого капітана зорельоту «Гетьман Виговський».

— Привіт, Джеремі! — стривожено говорив Коваленко. — Як ви? Великі ушкодження?

— На таких ушкодженнях, Севі, — усміхнувся нарешті Дуглас, — ще півгалактики можна пролетіти! Все окей! А ви що, проґавили піратський корабель?

— Ні, — спохмурнів Коваленко, — вони почали атаку на нас, навіть попри те, що ми їх вчасно виявили. А на ваш корабель пірати спрямували безпілотний ракетний човен. Ми його знищили, але він устиг завдати одного удару по «Зірці Вірджинії». У нас теж є незначні пошкодження… Але то пусте.

— Хто вони були, ті нападники? — поцікавився Том Леніган.

— Ми з’ясували, — кивнув капітан Коваленко. — То корабель «Хамсін» Ягора і його зграї.

— Гадаю, — втрутилася Джулія Маккензі, — це була, так би мовити, розвідка боєм…

— О, Джуліє, вітаю! Ми всі переконані, що пірати знову з’являться… Але ми для них дещо підготували, — усміхнувся Северин. — Ти вже вибрала вбрання для вечірки на честь успішного завершення нашої подорожі?

— Так, Севі, — іронічно відповіла Джулія, — дещо екзотичне, у стилі двадцятого століття.

— Гм, — ревниво засопів Дуглас, — я знаю, що ви є… як то по-вашому? Я чув чудовий вираз від твоєї Оксани Зерняк… А! «Оце так парочка — Мартин і Варочка!», тобто Северин і Джулія… Але незле було б усе ж таки добре завершити мандрівку, га?

— По-перше, Оксана не «моя», Джеремі, — мовив Коваленко. — По-друге, наскільки я розумію, ми завдали Ягору відчутного удару, тож можемо рухатися далі…

— А по-третє? — примружився Дуглас.

— По-третє, — Коваленко вже не міг стримувати сміх, — за яких обставин ти почув від Оксани такий вислів?

Тут уже всі члени двох екіпажів, кожен біля свого екрану й пульту зв’язку, водночас розреготалися, дивлячись на знову почервонілого Дугласа.

— Джеремі, Оксано, — усміхався Северин, — вибачте, я не хотів вас образити. Все гаразд…

— Облиш, Севі, — усміхнувся і Дуглас. — Чи ти вважаєш, що якийсь там напад піратів міг позбавити мене почуття гумору? І що мені конче потрібна розрада, розвага і що там ще?..

— Ну… — розвів руками Северин.

— Джентльмени, — серйозно мовила Джулія. — З вами весело, але мені здається, ми маємо зайнятися своїми справами. Нехай у нас і геніальні роботи — солдати, майстри, ремонтники і медики, все одно нам не завадить бути напоготові.

— Міс Маккензі, — усміхнувся Норман Волес, — як завжди має рацію.

— Так, без жартів, — підсумував Коваленко. — До роботи, друзі! Тримаймо зв’язок!

Усі помахали руками один одному на знак прощання на деякий час. Тепер постійний зв’язок між кораблями підтримувався автоматично.

Один із роботів доповів Джеремі Дугласу, що всі роботи з ремонту ушкоджених частин корабля виконано.

Те ж почув і Северин Коваленко від команди роботів на своєму «Гетьмані Виговському».

І знову два кораблі — військовий і транспортовий — мчали у просторі заданим курсом, нарощуючи швидкість, аби відійти подалі від місця зіткнення з піратами, залишити далеко позаду їхній «поранений» корабель.

Капітан Коваленко дав наказ Маркові Музиченку бути головним на військовій вахті. Северин вважав, що юнака слід негайно прилучати до реальних і самостійних дій військового командувача за справжніх обставин загрози нападу. Водночас командир корабля сподівався, що в цей час, допоки пірати лагодитимуть свій «Хамсін», два кораблі — вантажний і військовий — встигнуть пройти із «Зіркою Вірджинії» кілька парсеків і виграти час для прискореного маневру і стрімкого руху в напрямку Землі. Саме в цей, безпечний, на думку Северина, період і мав бути на вахті Марко. Нехай звикає брати відповідальність на себе! А командир хотів поки що порадитися із штурманом Григорієм Думанським і програмістом, комп’ютерником Михайлом Гарягою щодо оптимально зміненого маршруту і швидкості руху двох зорельотів.

Не менш важливим питанням було те, як пірати зуміли випередити екіпаж «Гетьмана Виговського» й завдати удару першими, та ще й по «Зірці Вірджинії». Це все треба було з’ясувати, і з’ясувати негайно.

Поки Коваленко, Думанський і Гаряга займалися обговоренням ситуації, що склалася, і комп’ютерним моделюванням різних варіантів розвитку подій, Марко Музиченко перебував у верхній рубці корабля, стежачи за зведеною інформацією від бортового сканування довколишнього простору і доповідей від роботів-розвідників. Марко уважно вглядався у великий екран панорамного вигляду простору поза зорельотом — комп’ютер показував йому, який вигляд має все довкола при всіх знаних видах випромінювання, локації і спостереженні «неозброєним» оком людини. Останнє видавалося зайвим, адже такий недосконалий орган чуття, як око, не міг дати спостерігачеві достатньо інформації для прийняття рішень. То була просто данина традиції, коли ще в давнину, на початку XXI століття, візуальна інформація була важливою для астронавтів. Але ж і швидкості космічних кораблів тоді були «черепашачими»…

Марко задумався про те, як же літали в космос тоді, дуже давно, на примітивних ракетах-носіях. З курсу історії космонавтики, який вони проходили на першім році навчання на військовому факультеті Львівського космічного університету, юнак пам’ятав, що початком космічної ери вважають запуск першого штучного супутника Землі 4 жовтня 1957 року. Але він не міг збагнути, як тоді, за такого примітивного стану науки і техніки, люди спромоглися взагалі щось запустити в космос, нехай і недалеко — на навколоземну орбіту. А за якихось