Євгенія Анатоліївна Кононенко - Бабусі також були дівчатами

— Ти вміла вигнати Галю? Тепер сиди на бобах! Шукай економку сама!

— Послухай, Олю, я доктор наук! Це тільки випадково я не стала академіком!

— І не станеш, — зухвало відповідала мама.

Із татом і бабусею було суттєво краще. Тато умів не лаятися з тещею, гасив конфлікти, коли Анастасія Георгіївна мала до нього претензії. Мама тепер лається з бабусею на повний голос. Немає Марусі, яка вміла припиняти ці сварки, приносячи кожній її улюблений чай, заварений в особливий спосіб. Немає Галини Андріївни. Немає тата, який умів забрати маму з кухні чи з вітальні в розпалі її сварок із бабусею.

Ліза знайшла Алісу в «Контакті». Та відповідає швидко — отже, тепер вони з мамою живуть там, де є комп.

Ми влаштувалися. І непогано. Поки не можу сказати, де, — пише Аліса. — Щоправда, знову довелося змінити школу. Але тут хлопці прикольніші, ніж у вашому центрі.

Рада за вас. А в нас мама з бабусею лаються, як на базарі, кому варити кашу. Вітання мамі! Від щирого серця!

Все одно ми б одного дня з’їхали, і вам би довелося самим варити кашу. Немає щастя без лиха. Нам зараз краще, ніж було у вас. Хоча за тобою я дуже скучаю. Мама влаштувалася на нормальну роботу. Аби тільки протриматися до вирішення нашої судової справи. Чи немає вістей з Одеси?

Вістей з Одеси немає. Є вісті з Делфта від тата. На Різдво він запросив їх із мамою до Нідерландів. Якщо все складеться, у них цього року буде чудовий Новий рік. Але як бути з бабусею? Лишити її саму в цій величезній квартирі? То було б жорстоко.

— А може, поїдемо до тата на католицьке Різдво, а на Новий рік повернемося до бабусі? — пропонує Ліза мамі.

— У тебе варить голова, доню, — каже мама, — недарма ти відмінниця з усіх предметів.

Мама з дочкою вже два місяці на бутербродах. По вихідних ходять до ресторанчиків. На сніданки мало не щодня смажать яєчню.

— Це шкідливо — обурюється бабуся, — в яйцях багато холестерину! Треба варити вівсянку з пропареними тефтелями!

— Ну то й вари собі, — відповідає мама, — а я не можу вставати о п’ятій і варити те, що Маруся.

Ніколи ще в цьому домі не було стільки крику. Добре, що дім великий, можна чогось не чути.

Але Ліза все одно все чує.

— Відбила в нещасної Марусі нареченого, та ще й потім зробила з неї хатню робітницю! — кричить мама.

— Тихіше, твоя дочка чує! Ти втратила розум від американського харчування? Я читала в останньому віснику, що американські харчові біодобавки сприяють зростанню неадекватності саме серед жінок твоєї вікової групи. Говориш таке, чого й подумати не можна!

— Ліза вже велика! Вона скоро про все довідається!

— А звідки, чи можна тебе спитати, ти довідалася? Розпитувала небіжчицю Василину Парфентіївну? Чи встигла розпитати Ірину Олегівну?

— Я знаю від Джона Бусурмана! Ми зустрілися в Америці! Ти ж знаєш, ми з ним займаємося подібними науковими проблемами!

— Мій Боже, що ж це коїться? Так, він виканючив дозвіл на виїзд у сімдесят п’ятому! Ми з батьком вирішили дозволити! Щоб більше не бачити його!

— А Марусю не питали?

— А від Марусі не вимагалося!… То тобі все відомо? — із жахом кричить бабуся!

— Усе! — відповідає мама. — Відбила чоловіка в Марусі, а втримати його не змогла! Він, коли був одружений з тобою, зустрічався з Марусею саме в тій кімнаті, де зараз живе Лізонька!

— Яка все чує!

— Вона вже велика! Шила в мішку не сховаєш! Немає таємниць у цьому світі!

— Я вас берегла від усього, а ви все довідалися з чорного ходу! Поїхала до Америки розшукувати того поганого Бусурмана! Я думала, вона викладати в університеті поїхала! А вона поїхала до Бусурмана!

— Я викладала в університеті! А батько мене сам знайшов! Він давно стежив за моїми публікаціями!

— І ти йому сказала, що то я виростила тебе науковцем, а не він?

— Не ти, а Маруся. У якої ти відбила нареченого!

— А вона потім у мене чоловіка! То тобі направду все відомо?

— Навіть те, у якій лікарні ти була три роки, поки Маруся сиділа зі мною, крихіткою! — відповідає мама.

— Я в тій лікарні була лише чотири місяці, — схлипуючи, відповідає бабуся, — а потім лікувалася у приватного психіатра.

«Як же мені писати есе „Мій рід“, — думає Ліза, яка нервово прислухається до лайки мами з бабусею. — Чи не писати взагалі?..»

Ось уже скоро й пізня осінь. А потім зима. Мама заледве, після тривалих вимог бабусі, знайшла економку, яка в них не мешкає, лише приходить на кілька годин. Непривітна жінка, яка дозволяє іменувати себе Галею, але то пересолить, то переперчить, хоча бабуся вимагає не перчити взагалі.

— Це ж смачно! — захищає свої позиції Галя й перчить знову. Але від дому їй не відмовляють, бо вітамінні напої вона все ж варити навчилася, а без цього бабуся не може.

По вихідних мама з Лізою ходять обідати в «Пузату хату».

— Це правда, що бабуся лікувалася у психіатричній лікарні? — з жахом питає Ліза.

— Правда. Але не зважай на це. Колись це справді розглядалося, як щось страшне. Але в Америці таке трапляється з кожним п’ятим. Воно в неї минулось і не повернулося, хоча лікувалася вона дуже довго. Її мати, моя бабуся, якої я не знала, саме тоді померла. А з Марусі зробили економку, хоча вона теж була і гарна, і розумна. Джон Бусурман…

— То… твій батько і мій дід?

— Так! Але я його не знала! Щось заважало мені назвати