Євгенія Анатоліївна Кононенко - Бабусі також були дівчатами

— Треба буде зателефонувати Владиславу, нагадати йому про Лерика, — каже Аліса Лізі, коли вони ввечері сидять на балконі, поки Галина Андріївна на кухні закриває для бабусі перекрути з чорної смородини, бо це дуже корисно.

— А хто такий Владислав? — питає Ліза.

— Це той чоловік із квартири на Бебеля, який збирався до Канади.

— Ти встигла познайомитися з ним? — здивовано питає Ліза.

Балкон у квартирі Розумовичів великий, він простягається не лише до вітальні, а й до бабусиної кімнати, де відчинене вікно. Бабуся поливає квіти. О Боже, невже вона щось почула?

Наступного дня бабуся залишила одні зі своїх розкішних срібних сережок із великими камінцями бірюзи біля свічада в передпокої. Аліса захоплено зупинилася біля столика перед свічадом, несміливо взяла в руки сережки. Поряд нікого немає. Аліса виймає свої малесенькі кульки, приміряє бабусині сережки. Класно! Дівчина крутить головою, вмикає світло на панелі дзеркальної рами…

— Галино Андріївно! Я маю поговорити із вами серйозно! Я залишила свої сережки в передпокої на столику. Я добре пам’ятаю, що лишила їх саме там. У мене боліла голова, я зняла їх, бо не дійшла б до своєї кімнати. Але їх немає. Там була тільки ваша дочка Аліса. Я вимагаю пояснень.

— Моя дочка не відмінниця й не олімпіадниця, на відміну від вашої онуки. Але вона не краде. Я можу покликати її сюди.

— Не треба кликати її сюди. Ці сережки дуже дорогі мені.

— Аліса не брала їх!

— Ви не можете бути певними ні в чому.

— Викликайте міліцію, Анастасіє Георгіївно!

— Ви настільки довіряєте вашій дочці, Галино Андріївно? — обурена бабуся вийшла з кухні й сердито замкнулася у своїй кімнаті. А економка пішла до Лізиної кімнати, де дівчата сиділи біля комп’ютера, покликала дочку.

— Мамо, так, я міряла ці ідіотські сережки. Але я поклала їх на місце. Там же, де й узяла!

— Я вірю тобі, доню, але ми більше не можемо залишатися тут.

— Але куди ж ми підемо?

— До Люди, я вже телефонувала їй, а потім розберемося.

— Мамо, але в мене зараз багато спільних проектів із Лізою!

— Алісонько, вона все одно знайде спосіб причепитися до тебе! Ти б знала, що вона говорила, поки ви були на морі! І як ти впливаєш на Лізу, і вчитися вона почала гірше!

— Вона вчиться краще! А в гуртку з журналістики у неї взагалі всі успіхи через те, що я їй відкрила очі на багато речей!

— Алісо, ми маємо йти, іноді так треба. Більше цінуватимуть. А з Лізою ви ще зустрінетеся. Неодмінно!

Речей у мами з дочкою не так і багато, чотири валізи вони склали швидко. Галина Андріївна постукала до бабусі. Їй гукнули увійти.

— Ми йдемо від вас, Анастасіє Георгіївно. Просто зараз.

— Боже мій, про це не йшлося! Я хотіла, щоб ви відпровадили дівчину до її батька. А самі лишайтеся.

— Я навіть не розглядаю такого варіанту, Анастасіє Георгіївно.

— Ліза в прекрасних стосунках зі своїм батьком. Здається, в кращих, ніж із мамою й бабусею. Для дівчат такого віку це характерно. І ваша дочка налагодить стосунки з батьком краще, ніж ви. А може, й примирить вас. І не треба буде судитися за житло!

— Анастасіє Георгіївно, ми не втручаємося у ваші справи, і ви не втручайтеся в наші.

— У тому й справа, що ваша дочка дуже глибоко втрутилася в справи моєї родини.

— У який спосіб?

— Не має значення, у який спосіб. А тут іще ці сережки… Я просто пожаліла її, тому й не викликала міліції.

— Я вам сказала: викликайте.

— А я не викликала, бо на сережках відбитки пальців Аліси!

— Отже, сережки у вас? Вони не зникли? То я вас не розумію! Якщо вам відомо, де сережки, то які звинувачення ви маєте до моєї дочки?

— Вона їх підкинула мені! Зрозуміла, що я знайду, і підкинула сережки!

— Анастасіє Георгіївно, то сережки зникли, чи вони у вас?

— Вони зникали!

— Але не зникли?

— Галино Андріївно, я вас дуже прошу лишитися! Я дуже ціную ваші послуги! Випровадьте лише Алісу! А самі лишайтеся! Вам же потрібні гроші! Я збільшу вам платню на третину!

— Ні. Ми вже зібрали речі. Ось ключі від усіх приміщень, які ви нам довіряли!

— Гаразд, Галино Андріївно, лишайтеся з дочкою, тільки нехай вона більше не бере моїх сережок!

— Вона їх лише приміряла! Не варто було цього влаштовувати. Ми не лишимося!

— Галино Андріївно, ви ж обіцяли лишитися принаймні до повернення Ольги!

— Ми не звикли до несправедливих звинувачень. Прощавайте.

Галина Андріївна викликала таксі. Машина швидко прибула. Поки вони спускалися вниз, із роботи повернувся тато. Він допоміг їм знести речі й затримав Галину Андріївну нетривалою розмовою. Водій терпляче чекав. А потім вони поїхали…

— Вочевидь, бабуся боїться подруг, певне, пам’ятає власний досвід, — каже тато похнюпленій Лізі, проводжаючи її до Бердянська.

Коли Ліза повернулася додому з Бердянська, саме з Америки повернулася й мама. Тепер у дорогу збирався тато. Він від’їхав в останній день серпня.

Розпочався навчальний рік. Життя дому Розумовичів радикально змінилося. Воно стало значно гіршим…

Нової економки відшукати не вдалося. З Галиною Андріївною їм дуже пощастило. Хоча платили їй немало, але вона відпрацьовувала кожну гривню. У домі все сяяло, і їжа була смачна, корисна, вчасно подана. Після зникнення Галини Андріївни ніхто в цьому домі готувати не хотів. Мама відходила від Америки, де звикла щось нашвидкуруч готувати для себе. Іноді вона могла щось приготувати вранці для Лізи.

Але для бабусі готувати принципово