Дуглас Адамс - Бувайте, і дякуємо за рибу

Дзень-дзелень.

Дзень-дзелень.

Дзень-дзелень.

— Алло, так? Так, правильно. Так. Говоріть чіткіше, у вас там жахливий шум. Що?

— Ні, я працюю в барі лише вечорами. Івон займається ланчами, а Джим домовласник. Ні, я не була. Що?

— Вам треба говорити чіткіше.

— Що? Ні, я нічого не чула ні про яку лотерею. Що?

— Ні, нічого про неї не знаю. Зачекай-но, я запитаю Джима.

Барменша закрила трубку рукою і окрикнула його, перебиваючи шумну аудиторію пабу.

— Ось, Джим, якийсь хлопець по телефону каже, що виграв в лотерею. Він постійно повторяє, що виграв. Що то був квиток номер 37.

— Ні, там в барі був хлопець, який виграв, — кричав у відповідь бармен.

— Він каже, що це він виграв.

— То як же він міг виграти, якщо навіть не дістав квитка?

— Джим, запитує, як ви могли виграти, якщо навіть не дістали квитка. Що?

Вона знову затулила трубку.

— Джим, він лається на мене. Каже, що на квитку був номер.

— Звичайно на квитку був номер, це ж триклятий лотерейний квиток.

— Він каже, що там був телефонний номер.

— Чи не могла б ти покласти ту кляту слухавку і обслужити клієнтів.

Західніше на 120 градусів, на пляжі сидів самотній чоловік і переживав свою несподівану втрату. Оскільки все горе разом було надто велике, щоб витримати його зразу, він думав про свою втрату невеличкими шматочками за раз.

Чоловік спостерігав як неквапливі хвилі Тихого океану набігають на пісок, і чекав, і чекав на те, щоб нічого, з того на що він чекав не трапилось. І коли прийшов час, щоб воно не трапилось, воно належним чином і не трапилось. Пообідня пора тим часом повільно переходила у вечір, і сонце потроху ховалося за горизонтом.

Пляж був пляжем, який не слід називати, тому що там знаходився його приватний будинок, але він, напевне, простягнувся десь по піщаній береговій лінії, яка біжить ген далеко на захід від Лос-Анджелеса, який описаний в одній із статей нового видання Путівника по Галактиці для космотуристів, як: «бруднючий, смердючий, гидючий і просто відстійний світ, в якому до тебе чіпляється ще купа різної мерзоти», а в іншій статті, яку опублікували кілька годин тому, як: «схожий на кілька тисяч квадратних кілометрів, завалених рекламними листівками Амерікан Експрес, але без знайомих моральних принципів. Плюс до всього, повітря, з якихось причин, жовте.»

Узбережжя простяглося десь далеко на захід, а потім несподівано повернуло на північ, до туманної затоки Сан-Франциско. В Путівнику вона описана, як «чудове місце. Дуже легко повірити, що кожен кого ви там зустрінете, насправді космічний турист. Спілкування з місцевими краще всього почати, записавши себе до певної релігії. Доки ви не осіли і не влилися в місцевий колорит, найкраще, що можна зробити — це відповідати «ні» на три з чотирьох питань, які вам можуть задати, тому що там кояться настільки дивні речі, що не підозрюючи того, інопланетянин може від них померти.» Сотні миль скель, пісків, пальм, пінистих хвиль і заходів сонця описані в Путівнику, як «Доволі популярні. Хороші.»

І десь на цьому хорошому і доволі популярному узбережжі стоїть будинок сумного і нещасного чоловіка, того самого чоловіка, якого більшість вважають божевільним. Але всі так думали, тому що з власних слів він і справді був душевнохворим.

Однією з багатьох причин чому його вважали божевільним, була специфічність його будинку, який, хоча в цих краях більшість будинків були один специфічніший за інший, був вже аж занадто специфічним.

Його домівку називали Вивернута на виворіт Божевільня.

Його справжнє ім’я було Джон Вотсон, хоча він надавав перевагу коли його називали — і деякі з його друзів все ж таки неохоче з цим погодились — Вонко Адекватний.

В його домі можна було знайти багато різних речей, включаючи сіруватий скляний акваріум, на якому вигравіювані п’ять слів.

Про цього чоловіка ми поговоримо трохи згодом — а поки це всього лише інтерлюдія, щоб нагадати, що зараз саме захід сонця, і він за ним спостерігає.

Він втратив все, про що дбав, і зараз просто чекав кінця світу — слабко усвідомлюючи, що той уже відбувся.

Після неймовірно огидної неділі, яку він провів порпаючись у сміттєвих баках за пабом, що у Таунтоні, і не знайшовши нічого: ні лотерейного квитка, ні телефонного номера — Артур перепробував все що тільки міг, щоб знайти Фенчьорч, і чим більше він пробував, тим більше тижнів проходило.

Артур гнівався і лаявся на себе, на свою долю, світ і погоду. Він навіть у своїй журбі і люті пішов до кафе біля автомагістралі, де був якраз перед тим як зустрів її.

— Ця мряка робить мене особливо пригніченим.

— Будь ласка, заткнися зі своєю мрякою.

— Я припиню тоді коли припиниться дощ.

— Слухай…

— Але я тобі можу розповісти, що трапиться коли припиниться ця мряка. Хочеш?

— Ні.

— Знову задощить.

— Ну звісно.

Артур недовірливо вдивлявся в неприємний і жахливий зовнішній світ з-за обідка чашки з кавою. Раптом він зрозумів, що це було геть зовсім безглузде місце, і привели його сюди скоріше якісь забобони аніж логіка. Однак, наче спокушаючи його думкою, що така можливість все таки могла трапитись, доля вирішила возз’єднати його з водієм вантажівки, з яким він зустрівся минулого разу.