Ізідор Григорович Винокуров - Пішки на полюс

стрибати з крижини на крижину… А тут, звідки не візьмись, вітер почався, і понесло нас у відкрите море. Три доби носило по морю, поки з сусіднього хутора нас випадково не помітили… настрахалися… позамерзали… Але ніяка хвороба не взяла… Та й взагалі, скільки пам'ятаю себе, — вів далі Сєдов після хвилинної мовчанки, — ніколи серйозно не хворів. Якщо і траплялось, то всі хвороби на ногах переносив. Основне, не піддаватися їй…

Від спогадів про минуле Сєдов перейшов до майбутнього:

— Йти до бухти Тепліц — зовсім недалеко залишилось. Ось прийдемо туди і там влаштуємо собі справжній відпочинок. Я оклигаю трохи, ви сил наберетесь, тоді і рушимо далі… А поки що давайте чай пити, та й на бокову — гас все-таки економити треба.

Наступного ранку, як звичайно, о дев’ятій годині, табір уже був згорнутий, собаки запряжені в нарти.

Не затримуючись, рушили далі в дорогу. Линник йшов у голові колони. Сєдов, закутаний в хутряний мішок, лежав на других нартах, позаду йшов Пустошний.

День видався винятково важкий. Крім того, що без кінця перебирались через торосисті пасма, раз у раз доводилось відхилятися вбік: на шляху зустрічались широкі тріщини в кризі. Інколи рухалися по тонкому молодому льоду. Він вгинався, і на його поверхні виступала вода. Люди брели в ній по коліна, а собаки занурювалися по саме черево. Коли ж караван вибрався на тверду дорогу, сорокаградусний мороз робив свою справу: у людей замерзали ноги, у собак змерзалася шерсть: бідні тварини вкривалися крижаним панциром і зовсім виснажувались від холоду.

Нарешті наступив час зупинитися на ночівлю. Але спати не довелося. Недалеко від намету у кризі виявилось багато продухів, зроблених моржами і нерпами. Всю ніч в продухах з’являлись то ікласті морди моржів, то вусаті нерпи. Собаки відчували їх, піднімали шалений гавкіт, рвались з прив’язі. Хоч-не-хоч доводилось вилазити з намету, пострілами відганяти звірів, заспокоювати собак.

Неспокійна ніч дала про себе знати наступного дня. Люди все брели, перемагаючи втому, а з собаками не можна було дати ради. Вони лягали на сніг і з великими труднощами можна було їх примусити тягнути нарти, та й тягнули вони не в повну силу. Довелось Пустошному і Линнику допомагати собакам.

Сєдов весь час намагався встати з нарт, допомогти матросам. Але ті протестували:

— Якщо тільки встанете, Георгію Яковичу, то так і знайте: ні кроку не рушимо далі!

Сєдов змушений був підкоритися. Цього дня від непомірного напруження і втоми у Пустошного і Линника пішла з носа кров. Матроси приховували це від Сєдова, не хотіли його хвилювати. Але Сєдов здогадався.

— Я знаю, — сказав він, міцно обнявши своїх супутників, — нелегко вам зі мною…

— Та що ви, Георгію Яковичу!..

— Знаю, знаю… Але ще трохи зусиль, друзі, скоро прийдемо в бухту Тепліц — там і відпочинемо добре…

Зупинились на ночівлю. За наметом завивала метелиця. Пустошний готував чай, розігрівав консерви. Линник лагодив нарти. Сєдов писав щоденник. Раптом крізь свист хуртовини почулося гучне собаче гавкання.

— Ведмідь! — радісно вигукнув Сєдов, — безперечно, ведмідь!

Всі троє вискочили з намету. Зовсім недалеко собаки оточили ведмедя і шалено наскакували на нього. Ведмідь гарчав, відбивався від собак, що на нього насідали, і намагався втекти в тороси.

— Рушницю! Дайте мені рушницю — заметушився Сєдов. — Я уб’ю його, буде у нас свіже м’ясо…

Поки Пустошний подав Сєдову гвинтівку, ведмідь вирвався від небезпечних ворогів і щосили дременув геть. Собаки понеслися навздогін. Наздогнали його і знову почали насідати.

Схопивши рушницю, Сєдов кинувся до ведмедя.

— Георгію Яковичу! Куди ви? Не треба! — почали відмовляти його матроси.

Але Сєдов не слухав.

— Свіже м’ясо буде! Всім нам потрібне свіже м’ясо!.. — схвильовано твердив він.

Пустошний залишився берегти намет і готувати обід. А Лінник, підтримуючи Сєдова, пішов разом з ним на промисел. Пройти треба було кілометрів зо два. Похитуючись і задихаючись від втоми, підійшли нарешті до великої ополонки. Там борсався ведмідь. Сєдов зрадів:

— Тепер не втечеш!

Від утоми тремтіли руки, і Сєдов не міг добре прицілитись. Він наблизився майже впритул на ведмедя, підняв гвинтівку, приклався, натиснув на спуск, але пострілу не було. Осічка. Сєдов загнав у рушницю новий патрон. Знову осічка. Сєдов перепробував усю обойму, але вистрелити не вдалося: замість того, щоб змазати затвор гвинтівки салом, його змазали маслом. На морозі воно замерзло і бойок відмовився діяти.

— От чортовиння! — розсердився Сєдов. — Постережи ведмедя — сказав він Ліннику, — а я зараз принесу ножа, — і швидко попрямував до намету. Але не ступив він і сотні кроків, як раптом в грудях щось закололо, коліна підігнулись, перед очима все закружляло і Сєдов упав…

Пройшло вже багато часу, а мисливці все не повертались. Давно вже був готовий обід. Пустошний почав хвилюватися: «Чи не трапилось чого?» Вирішив піти на розшуки. У цю хвилину до намету влетів Линник:

— Сашо! Швидше! На допомогу! Георгій Якович упав!..

Стало зовсім темно, важко було відрізнити один торос від іншого. За котрим же з них лежить Сєдов? Цілу годину шукали його матроси і не могли знайти. Тоді Пустошний вистрілив. Прислухались. Ніякої відповіді. Вистрілили ще раз. Здалеку долинув кволий вигук. Нарешті матроси відшукали занесеного снігом Сєдова.

— Утік ведмідь!.. — зі стогоном промовив Сєдов.

Матроси поклали начальника на нарти і швидко довезли до намету. Закутали в мішок, напоїли чаєм, трохи відігріли.

— Не щастить нам! — важко зітхнув Сєдов.

Матроси мовчали. Одна і та ж думка мучила їх. Але як висловити її? Адже не послухається начальник їхніх порад, ні за що не поверне назад. Нема такої сили, яка б звернула Сєдова з його шляху. А коли так, то швидше треба добратися до бухти Тепліц. Там вони йому скажуть, що поки