Лев Уланів - Лютий шаленів хуртовинами

Сани рушили і незабаром зникли за поворотом. Ільїн повернувся у двір, покликав сержанта, наказав:

— Піднімайте людей, швидко!

Лишивши на хуторі кількох солдатів, він повів роту в ліс.

За довгим, посірілим од вологи столом сиділи бандити. Вони весело гомоніли, смакуючи наперед щедру пиятику і розправу над солдатами.

Їхній ватажок був мастак влаштовувати спектаклі перед тим, як порішити полонених. Ковальова Чапка посадив спиною до дверей, з яких увійшов, а сам розсівся навпроти. Усова влаштували на другому кінці столу. Поряд з ним примостився Юрко. Хлопець був похмурий і нетерпляче позирав на пляшки, йому хотілось якнайшвидше хильнути вогняного первака, щоб очманіти і ні про що не думати.

Останнім часом Юрко багато і часто пив. Ватажок помітив це і заохочував: «Менше непотрібних думок у голові снуватиме».

Коли всі посідали, Чапка сам налив у великі кухлі самогону Ковальову й Усову.

— Дорогим гостям шана, — сказав він з усмішкою і, розправивши широкі плечі, випростався на весь зріст. — Вип’ємо, друзі, за самостійну Україну, — додав уже серйозно.

Бандити встали. Підвелись і Ковальов та Усов.

— За Радянську Україну! — дзвінко сказав Ковальов, і обидва воїни разом перехилили свої кухлі. Потім вони сіли і, наче й не було нічого, почали закушувати. Чапка якусь мить розгублено дивився на Ковальова, не знаючи, що відповісти. Ватажка вразила сміливість полоненого. Потім машинально випив і сів. Члени боївки зробили те саме. Кілька хвилин усі мовчали, зосереджено хрумкаючи огірками, розриваючи зубами холодне м’ясо. Чапка запалив люльку і, мружачись од диму, уважно подивився навколо. Ковальов і Усов їли квашені яблука і, здавалося, не звертали ніякої уваги на те, що тут діялося.

— Ну, досить жувати, шановне панство, — заговорив Чапка. — На тім світі все одно не знадобиться.

— Хто його знає, — спокійно відповів Ковальов, беручи з миски ще яблуко, — ми там ще не були.

— Хутко будете, — запевнив Чапка.

— Усі там будемо, одні — раніше, інші — пізніше, — філософськи байдуже відпарирував Ковальов, з хрускотом жуючи яблуко.

— Ну так от, перш ніж вирушите туди, — Чапка показав пальцем у землю, — давайте поговоримо. В бога ви не віруєте, гріхів не сповідаєте, попів не визнаєте, тому я вам буду за всіх святих.

Бандити засміялися, хтось знову потягнувся до пляшки. За столом ставало гомінко.

— Тихіше! — Чапка грюкнув кулаком по столу. — Скажіть, гості дорогі, — запопадливим голосом почав бандит, — хто вас на землю нашу запрошував? Що ви тут загубили? У вас же є Московія, ну то й сиділи б там. Чи мо Вкраїна більш ласа?

— Ні, чого ж, — відповів Ковальов, — у нас, у Сибіру, на моїй батьківщині, землі більше, а звіра і птаства не злічити, та й усього іншого доволі, живемо — не бідуємо. Питаєш, чого сюди прийшли? Та от погані всякої багато тут розвелося. То панів вимітали, то фашистів, а оце тепер їхніх найманців доводиться викорчовувати. Щоб легше було дихати. А запрошувати не треба. Країна у нас єдина. Українці Москву разом з нами захищали, а ми разом з ними Київ звільняли. Ділити на ваше-наше тут нічого.

— Виділи? Який вчений, — криво посміхнувся Чапка. — Знає, що справа його кепська, от і козириться…

Він хотів ще щось додати, але, мабуть, не зметикував що саме. На допомогу поспішив Чорний:

— Ти ліпше, хлопе, скажи, скільки платять тобі за роботу?

— На свій аршин міряєш? — кинув у відповідь Ковальов.

Чапка сердито глянув на Чорного, який знітився під його осудливим поглядом, і знову заговорив:

— Ми воліємо: най на Україні не буде ні панів, ні німців, ні москалів. Воліємо самі своєю українською землею володіти. Маємо ми на це право?

— Звичайно, — спокійно згодився Ковальов. — А хто ж тепер тут господарює, хто землею володіє? Українці. Хто в уряді? Українці.

— Хіба то українці! — несамовито загорлав Чапка, знову грюкнувши кулаком по столу. Вдаваного спокою головоріза як і не було. — То лайдаки. І землею володіємо не ми, а більшовицькі колгоспи. На дідька все це нам здалося?

— Вас, звичайно, це не влаштовує, — сказав Ковальов і знову взявся за яблуко. — Бо хто ви такі? Давай, отамане, з’ясуємо, і тоді все буде зрозуміло. Які ви українці?

— Як то «які»? Та звичайнісінькі, хлібороби.

— Ні, не звичайнісінькі.

Ковальов підвівся. Бандити уважно й сторожко стежили за ним. Юрко, захмелівши од самогону, відчув себе бадьоріше і підсунувся ближче. Його зацікавила розмова. Була якась нездоланна віра у простих словах полоненого, який твердо знав, що його чекає страшна смерть, а поводиться так, наче це він виносить вирок бандитам. Навіть Чапка, завжди такий самовпевнений і говіркий, знітився. Чого б це?

— Коли вже ти почав цю розмову, — звернувся до нього Ковальов, — давай кінчати її. Бачиш, отамане, є на світі робітники, є селяни, а є й панн. З панами ми покінчили раз і назавжди, а заводи, фабрики й землю віддали робітникам та селянам. Але й селяни бувають різні. Є безкінні, а є й куркулі, тобто сільські глитаї. Так от ви, оунівці, саме й захищаєте куркулів, а ми — тих, хто все життя спину гнув на них. От у чому відмінність.

— Брехня! — відмахнувся Чапка. —