Галина Василівна Москалець - Кожен день – інший. Щоденник

невеликих галицьких містечках були національні кутки, від яких залишились лише назви, зафіксовані людською пам’яттю. Приїжджала одна родина, кликала за собою іншу, якщо їй велося добре, отак і виростали цілі квартали з власним обличчям і власними звичаями, які на Заході тяжіли до спільного центру, як пелюстки квітки до серцевини. Зараз ці пелюстки повідривались, а деякі зникли після останньої війни. Сучасне місто розпливається, як крапля олії на воді. Ніхто не знає, де його межі, ніхто не може його зупинити, коли воно росте, з’їдаючи довкілля. Є райони для бідних, є райони для багатих, є свобода. Але це свобода раба, випущеного в пустелю без засобів для існування. Родини в нього немає, земляків також. От і квапиться він щось здобути, вхопити, поки ще має силу, в будь-який спосіб, адже нема йому перед ким соромитися. А як не має сили, то тихо вмирає, геть нікому не потрібний.

Я все ще дивлюся на місто збоку, і мені хочеться йому сказати: залишайся у своїх межах, не плоди сиріт.

19.02.2012

Життя після смерті

Ми не змінимось після смерті, навіть втратимо шанс бодай щось змінити. Тому смерть викликає такі неприємні відчуття. Шумерське царство мертвих — ми існуємо там, доки про нас пам’ятають. Але яке жалюгідне це існування: сидіти без сонця, під землею, в пилюці й чекати, поки добра родина передасть їжу й питво. Сенс, мабуть, у тому, що ніхто вже не працює, не виконує наказів. Таке життя позагробове — лише стимул подовше жити земним життям.

Іслам і християнство, що теж виникли на Близькому Сході, намалювали значно привабливішу картину життя після смерті, додавши стимул: моральну відповідальність. Але й тут є дірка у паркані — доторкнутись до святого й отримати звільнення від усіх гріхів. Гріши, але прийди в Єрусалим чи Мекку й очистись від поганих вчинків.

Прибиральники підмітають щоранку біля Стіни Плачу, вимітаючи листи до Бога на висоті людського зросту. Трохи вище у вищербленій стіні спить пара голубів. Я бачила їх і зранку, і ввечері. Та незручна виїмка — їхній дім. Там навіть гніздечко не зів’єш.

20.02.2012

Ополонка

Коло моїх контактів весь час звужується — і це мене влаштовує. Інтроверт, що мусить вдавати з себе екстраверта, рано чи пізно втомиться від цього. Все менше людей викликають у мене бажання завоювати їхню довіру, і наразі не можу уявити, чим все це закінчиться.

Розмовляючи з друзями, раптом помічаю, що я десь далеко від них, увага не може сконцентруватися. Єдині істоти, що викликають у мене інтерес, це мої персонажі: ті, що вже живуть, і ті, які ще з’являться на світ. Дедалі частіше озивається до мене з далечини Ян Щасний Гербурт, який не вмів гідно завершити своє життя. Утім, більшість людей на це не здатні, однак вміють це приховати.

У житті людини настає період, коли екзистенційна втома починає руйнувати їй душу і може навіть допровадити до смерті. Я стала більше помічати таких людей. І хоч мені не хочеться стати однією з них, не знаю, як можна витягти себе за волосся з ополонки.

21.02.2012

Криза віри

Вчора мені розповіли про переслідування німецького священика, який заявив, що проблема сучасності в тому, що люди перестали вірити в існування диявола, а отже, у них немає страху перед ним. Коли щось не існує, можна цим не перейматись. Натомість і далі триває ворожнеча між різними релігійними конфесіями, суперечки, чия віра в одного Бога краща. Зрозуміло, що ця ворожнеча має економічні мотиви, але вона послаблює пильність. Прагматизм, змішаний з дитячою жорстокістю.

Друге — це виразний і достатньо промовистий жест церкви, яка відвернулась від бідних і нужденних. Дедалі рідше чути від священиків осуд людей, які намагаються відкупитись щедрими пожертвами церкві від усіх гріхів. Вони просто іґнорують цю тему. Поява другого святого Франциска Асизького буде придушена в самому зародку, хоча ще можлива була 40 чи 50 років тому.

Толерантність церкви щодо гомосексуалістів теж розхитує підвалини релігії. Суспільство може толерувати що завгодно, але релігія має стояти осторонь від толерування того, що може знищити саму основу віри. Вміння відповідати на виклики часу і бути готовими відстояти власні принципи — цього могла б навчити нас релігія, але, на жаль, вона воліє підтримувати у віруючих ідолопоклонство.

22.02.2012

Вічність

Три дні в облозі урізького вітру в єдиній опалювальній кімнаті. Нікуди не підеш — віднесе. Дивно згадувати тераси з апельсиновими, мигдалевими та маслиновими гаями, що ніби сходи, які ведуть до неба. Повно сумних думок про те, що я хочу неможливого. Того, на що вистачило відваги Борхесу. Наприклад, зазирнути у Вічність і побачити там зотлілі останки, присипані пилом. Вічність мені нагадує склеп, відкопаний десь у пустелі. Тому думати про неї не вистачає сміливості.

А може, воно все не